А яблуні так і не родять…

А яблуні так і не родять…

У невеличкій, низенькій хатині, закучерявленій різнобарвними мальвами, проживала баба Стефанія. Її чоловік Антон давно відійшов у засвіти, діток у них не було, тож зосталася одна-однісінька в чотирьох стінах. Тому, мабуть, з кожним, хто проходив мимо її двору, любила завести розмову, запросити присісти на лавочці біля криниці. Ще й горіхами поділиться, кетягами калини, що були густо розвішані під дашком ганку.

Сусідів Стефанія взагалі за родичів мала, навідувала щодня. На їхній коротенькій вуличці, що мала усього з десяток дворів, було затишно, як у гаю. По обидва боки росли біло-карі берези, стрункі тополі, кущі бузку і жасмину, що п’янили медовим ароматом, які посадила Стефанія ще з покійним Антоном. «Пам’ятайте, що усі дерева живі і розуміють вас. Коли недобра енергія, чи якась боляч- ка всілася у тілі, підійдіть до дерева, до якого підкаже серце, погладьте його, притуліться щокою, поговоріть з ним, як з другом, і воно дасть вам силу, надійний захист. Повірте, по собі знаю!» – говорила Стефанія сусідам, коли ті здивовано спостерігали, як старенька тулить своє зіщулене тіло до осокора, «свого» дерева.      Дивачка – казали про неї, і все-таки усі поважали Стефанію, прислухалися до її порад. Вона і сон комусь розтлумачить, і з дітьми посидить, коли треба, ще й на городі допоможе. А коли захворіла її найближча сусідка Яночка, Стефанія всі дні проводила в неї. Допомагала чим могла, розраджувала: «Господь тому і по- силає кожному з нас випробовування, свій хрест, щоб душа стала смиренною, і терпеливою», – переконувала молоду жінку.

Яна з чоловіком Юрком Кравчуком жили душа в душу. Обидвоє були вихованцями дитячого будинку, родини ніякої не мали, тож Стефанія була для них своєю. Десять років прожили разом, та лелека чомусь вперто обминав їх дім. Коли ж вирішили взяти дитя з притулку, Яна важко захворіла. У Кравчуків подвір’я, як писанка, усе до ладу, скрізь чистенько. Соковитими плодами родив великий сад. Вони не шкодували того добра нікому: сусіди і на варення, і на сушеню яблука збирали, діти, як метелики, перелітали через паркан, забиваючи кишені яблуками. На Спаса, щоб посвятити у храмі плоди, теж до Кравчуків приходили.

Щодня приносила у фартушку кисло-солодкі антонівки і Стефанія. Наквасила цілу бочівку, сушенею з Яною поділилася… Розуміла: нема сили у вихудлих руках Яночки, згасала, бідолашна, на очах… Яна дуже любила їхній сад. І щоб став він ще красивішим, Стефанія насадила по краю доріжок усіляких квітів. Особливо припали Яні до душі гладіолуси. «Чи будуть вони ще цвісти для мене, бабусю Стефаніє? Пообіцяйте, що, як не стане мене, на могилу мою їх приносити будете», – в очах Яни заблистіли сльози. Восковим лицем притулилася вона до Стефанії…

Цілий оберемок гладіолусів зав’язувала стрічкою Стефанія, коли одного осіннього ранку Яни не стало… Несла букет за труною до самого кладовища. Пригнічений страшним горем. Юрко не забороняв Стефанії доглядати й надалі за квітами. Висадила старенька їх і на могилі Яни. Та якось поверталася Стефанія додому зі сльозами на очах. Дізналася, що Юрко вирішив продати обійстя: «Не можу тут жити, бабцю Стефаніє, кожен куточок, кожен кущик і деревце нагадують мені Яну. Як з любов’ю вона тут трудилася, між пелюстками гладіолусів бачу її усмішку. Куплю дім в іншому місці. Може, легше стане?» І хоч як не переконувала Юрка Стефанія, що час – найкращий лікар, і життя все одно продовжується, він стояв на своєму…

За короткий час мальовниче подвір’я неможливо було впізнати. Нові господарі завалили хату, завезли будівельні матеріали, якими затоптали квітник, поламали кущі смородини і малини. Тиснуло Стефанії біля серця, носила на могилу Яни квіти зі свого подвір’я… Мабуть, нові сусіди були людьми заможними, і великий просторий дім звели швидко. Сучасний фасад, шпилястий дах – подібного будинку у їх селищі не було.

Захотілося якось Стефанії ближче познайомитися з сусідами. Поклала у кишеню полотняну торбинку, щоб було у чім яблук від них принести. Заодно цибулинами гладіолусів з ними поділиться. Колись вони так гарно там цвіли… Високі ворота, розцяцьковані якимись химерними узорами, були зачинені. Стефанія трішки постояла. Потім стала кликати Марту – так звали молоду господиню. Щойно чула її голос на подвір’ї. Але ніхто не відізвався і Стефанія покликала ще раз. Щось зашаруділо за воротами, потім почула скрип дверей до будинку. «Мабуть, по ключ пішла, щоб ворота відчинити – роздумувала Стефанія, – Тепер молоді по-сучасному живуть. Усе – під замком. Страхуються. Ще б пак – такий маєток».

Стефанія уже й втомилася чекати. Гукнула ще раз. У воротах показався чоловік Марти Іван. Зневажливо обвів стареньку колючими очима: «Що вам треба, бабо?» Стефанія заціпеніла. Щось боляче запекло у голові, ноги стали ніби не її… «Та ось, бачу, яблука гниють. Гадала, назбираю собі на сушеню», – заледве вимовила. «А ви у наш сад – не заглядайте. А що гниють – не ваш клопіт. На базар ідіть, там усіляких сортів яблук купити можна», – почула Стефанія уже за зачиненими воротами. Не могла оговтатись від почутого! О, Господи милостивий! Шмаркач який безсоромний! Гордий, що за материні кошти, яка за кордоном працює, багатим став? Яблук пошкодував? Та хіба лишень заради яблук пішла вона до них? Сусід сусіда має знати і поважати. Мало що в житті трапляється…

Стефанія аж занедужала після тих відвідин. Новий тиждень по- чався з негоди. Сильний вітер зривався, як розлючений звір, темні хмари вкутували небо. Стефанія чула гупання падаючих яблук в сусідському саду. Подумала: «Хоч би калину вітер не зламав на могилі Яночки». Раптом яскрава блискавка засліпила усе довкола, сильний грім вдарив з такою силою, що здавалося, зрушилася земля. У кімнаті згасло світло і Стефанія стала молитися. Щирі благальні слова до Бога обірвав істеричний крик Марти, що проривався крізь якийсь тріск, шум, крики людей і пожежну сирену…

Дім нових сусідів вдалося врятувати лишень частково. Вогонь перекинувся на сад, що в лічені хвилини став попелищем… Через деякий час, відновивши помешкання, посадив Іван новий сад. Уже кілька літ минуло, а дерева – не плодоносять. Лишень де-не-де на верхівці яблуко знайдеться. Зате у Стефанії, яка і собі такі саджанці посадила, від яблук гілля повисає. «Коли садила – не думала, що ще дочекаюся плодів. Та Господь допоміг – і тепер і мене, і сусідських діток яблуні тішать. Мабуть, слід і Яночці яблучко на могилку віднести», – розмірковує Стефанія.

Марія Маліцька

м. Теребовля





Loading...




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares