Бабусин синок

Бабусин синок

Накрапав дрібний дощик. Від нього сніг сірів, поникав, припадав до землі, наче шукав рятунку, а його не було. Чорні проталини почали лапато множитися, перемагаючи білизну січневої днини. Ще й гололід заблищав, пророчачи містянам небезпеку травмування. Ліза поспішала на роботу, натягнувши на голову капюшон балонової куртки. Вона вкуталася в леопардовий шалик і зіщулено перестрибувала льодяні місця. Міцно чіплялася ногами землі, але з кожним кроком поникала, як той нинішній сніг. Сльози заслоняли очі, Ліза підняла голову до неба, щоб вони встоялися і не потекли по щоках. Проходячи сквером, їй здалося, що вона дерево. Ось ця липа, що в задумі стоїть край алеї і ні одна гілочка не ворушиться на ній. А може, он та вишенька, молода, що гілля, мов руки опустила, і тремтить від холоду. Так, вона дерево. І кожне лихе чоловікове слово, це удар сокирою по ній. Підрубує він її життя, її молодість і красу, та хоч би не впасти в знемозі…

Сьогодні, як і завжди, Ліза важкі думки проганяла молитвою. Молилася до ангела-охоронця, діви Марії, Ісуса, Миколи-чудотворця. Молитви медитативно заспокоювали її, рятуючи від осоружної дійсності. Це ж вчора Микола знову напився і принижував її. «І те не так, і це не вгодила, ось моя бабця…» Замучив уже цією своєю бабцею, завжди у приклад її ставить. Ліза ніколи не бачила чоловікової бабусі, вона померла ще до їхнього одруження. Та за словами чоловіка, любила вона його нестямно. Жили удвох, то годила йому з усіх своїх сил. Все найсмачніше, найкраще – для онучка, для Микольці, а він і за холодну воду не брався. Тепер хоче того ж від Лізи – безмежної опіки та догоджання. Ще ні разу за собою тарілки не прибрав, нічого не поміг. Увесь тягар хатніх клопотів, усіх побутових проблем на ній, на жінці. А коли дитина народилася, то Микола геть здурів – пиячити став та молоду дружину доїдати.

Робота у нього – не бий лежачого, охоронцем у ювелірному магазині працює. Зараз людей там мало. Отож понудиться у магазині, зайде до бару – пива вип’є, прийде додому і зразу ж на диван. Керує. Пультом до телевізора і Лізою. І так кожного дня. Скільки разів Андрійко хворів, Ліза ночей не спала, Микола ні разу не встав до дитини. А на роботу вийшла, – важко стало. Дитину потрібно в дитсадок відвести, потім на роботу бігти в аптеку, де працює фармацевтом, після роботи знову в дитсадок, потім додому – зварити, прибрати, випрати, попрасувати – роботи виснажливої  багато, а вона одна.

«Жінка на те створена, щоб чоловікові годити, – любить казати Микола. – Сидиш на моїй шиї – недолуга». Ці слова так їй серце колять, але мовчить. А куди піде, куди дінеться? Квартира Миколина, тільки слово мовить на свій захист, то він зразу на двері показує: «Їдь в село, до своєї мами, де ні ванни нема і туалет на вулиці. Ось моя бабця все зробила в квартирі, все придбала, а ти прийшла на готове. Якби вона була жива, то ноги б твоєї вже тут не було».

Не така Ліза, як бабця Марія, не така і все. І як їй того навчитися, кого спитати? Микола лише лютує. А Ліза молиться, просить Господа, щоб дав сили стерпіти та забути всі чоловікові образи.

«Я ж кохаю його! – думає. – Треба прощати, бо кохаю». Спішить Ліза на роботу. А дощ все посилюється і сніг никне. І любов кудись дівається, а залишається кругом тільки чорнота…

Раїса ОБШАРСЬКА.






Loading...



Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares