Букет хризантем

Букет хризантем

Олена сиділа біля вікна, закутавшись у теплий плед. У негожі осінні дні вона частенько так робила: приходила з роботи, заварювала чашку міцного чаю і, накинувши на спину плед, дивилась у вікно. Он жіночка із важкими сумками наздоганяє маршрутку, а тут школяр допомагає старенькій бабусі перейти вулицю…
Раптом її погляд зупинився на юнакові, який стояв із букетом хризантем і нетерпляче раз у раз поглядав на годинника. Через десять-п’ятнадцять хвилин цей осінній красивий букет вже був у руках дівчини, яка просто світилася від щастя. У ту мить усміхнулася й Олена. Їй подобалось спостерігати за щасливими людьми і подумки, по-щирому, бажати їм добра. На роботі дівчину називали дивачкою і мрійницею.
– У якому світі ти живеш? – не раз повчали колеги по роботі. – Тепер інші часи, коли кожен сам за себе. Тобі вже пора своє життя влаштовувати, а не за інших переживати і радіти.
Олена лише знизувала плечима. Може, й занадто наївною була, але назавжди вкарбувала у пам’яті слова, які їй постійно повторювала мати: «Зла у світі багато, і перемогти його можна тільки добром». А ще вона знала про існування так званого закону бумеранга – як ти його кинеш, так він тобі і повернеться. У цьому дівчина вже не раз переконувалася. Дмитра – новачка у колективі, в якому працювала Олена, одразу не злюбили. Занадто амбіційним, зверхнім і егоїстичним видався він усім.
– Ви придивіться до нього уважніше. Він же насправді не такий. Це його захисна оболонка. Дмитрові просто важко адаптуватися у новому оточенні, – переконувала колег дівчина.
Чоловік заприятелював з Оленою. Вона допомагала йому ознайомлюватися з новою роботою і просто була тією, хто без зайвих запитань і зауважень умів вислухати.
– Не довіряй так сліпо малознайомим людям, – не переставала туркотіти Віра, колега по роботі.
Мов у воду дивилася Віра, коли говорила ті слова. Бо вже наступного ранку на своєму робочому столі Олена не могла знайти звіту, який готувала допізна напередодні.
– Хіба ж я тебе не попереджала? – дорікала співробітниця. – Це вже він, напевно, хоче вислужитися перед начальством, буцімто, сам зробив цей звіт. До речі, зранку, поки тебе ще не було, Дмитро виходив з нашого кабінету. Бачиш, все сходиться. А я тобі казала… Не хотіла Олена вірити в те, що Дмитро так підступно повівся. Вона ж бачить людей наскрізь. Невже могла так помилитися щодо нього?! Хвиля розчарування огорнула дівчину. Їй хотілося плакати і заховатися десь подалі від усіх, щоб побути наодинці, розібратися зі своїми думками.
Привіт, Оленко, – радісно, як нічого не трапилось, сказав Дмитро ще з порога кабінету.
Бач, ще й має нахабність зловтішатися, – шепотіла Олені Віра.
Олена крізь сльози ледь усміхнулася і, нічого не сказавши, поринула у пошуки звіту.
– А що ти шукаєш? – намагався продовжити розмову, не розуміючи що трапилось, Дмитро. Після тих слів його погляд магнетично зупинився на папці, яка лежала під столом. Дмитро підняв папку і поклав на стіл.
О, спасибі, – з невимовною радістю сказала дівчина. – Мені не настільки важливий цей звіт, як те, що я повернула віру в людину.
Дмитро розгублено дивився, не розуміючи змісту цих слів.
– Та, не зважай, – весело відмахнулася Олена, коли зрозуміла, що свої думки, мимоволі, висловила вголос.
З відчуттям якогось особливого спокою і з надзвичайно хорошим настроєм Олена поверталася з роботи додому. Щоправда, її здивувало, коли Дмитро відпросився з роботи ще з обіду. Може, він образився, зрозумівши, у чому вона мала необережність його запідозрити зранку? Та сумніви дівчини враз розвіялися, коли вона побачила біля під’їзду щасливого Дмитра із розкішним букетом її улюблених пізніх осінніх квітів – хризантем…
Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК.

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"






Loading...



Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares