Ці черевики зносив Час, а не ти. І вони не твої.
Тобі здається, що інколи короткі знайомі дороги стають довгими, схожими на листопадові вечори, які крадуть шматки дня й ховають у величезних кишенях сердитих сірих хмар.
Час приміряє твої взувачки. Ось ці, черевички на підборах… Ти закинула їх у найдальший куток у шафі. Уже й забула, як цокала в них осінніми тротуарами.
А ці чобітки… Вони так личили до маленької чорної сукні.
Ці туфельки… Цього року знову їх не носила…
«Колись взую, – виправдовуєшся перед Часом, якому геть не цікаві твої кросівки. – Ти ж розумієш, головне, аби зручно. І легко. Ноги ниють від модного взуття. Та й настрій не той… Усе змінилося».
Час мовчки слухає виправдання, споглядаючи на твою улюблену світлину. Ти там така… така… В очах стільки сонця! Вітер розвіває легенький шалик. Він схожий на крила. Тоді ти літала…
«Коли це було…» – зітхаєш.
Час не погоджується з тобою. Навіть, якщо втомилися крила, літати можна у спогадах – навідувати милі серцю місця, мандрувати у мріях. Зрештою, кинути на плечі легкий шалик…
…Стук-стук… задріботів дощ на підвіконні.
«От, бачиш, ні легкого шалика, ні підборів наразі не треба», – переможно посміхнувшись, кажеш Часові.
А він вдихає аромат твоїх парфумів, якими давно не користувалася. Цей вишуканий тонкий запах упереміш із дощем та опалим листям такий хвилюючий та дивний. І носити його легко.
«Ну, так…» – киваєш на знак згоди.
Час майже непомітно усміхається. Оминає твої кросівки, аби не зашпортатися через довгі шнурівки.
«Завтра очікується підвищення температури повітря, буде сонячно…» – прогнозує синоптик.
«Може, справді, вигуляти черевички, – міркуєш. – Чи шалика і парфуми…»
…Можливо, колись і в твої зношені черевики Час поставить букетик сонячних квіточок за те, що…
Ольга ЧОРНА.
(Фото з відкритих інтернет-джерел).
