Катя не могла зрозуміти, чому тато з мамою живуть окремо. Чому дідусь з бабусею – татові батьки – ніколи не запрошують її з мамою в гості. Чому немає спільних фотографій. Чому тато, коли заходить до їхньої квартири, – чекає на Катю в коридорі, а мама з ним майже не розмовляє. Дівчинка запитувала про це маму. А та відмовчувалася, або переводила розмову на інше.
Тато Яків добрий. З ним цікаво. І Катя його любила…
…Яків був розумний, але непоказний. У нього не закохувались дівчата. А от в друзях Якова ходив Валерка – симпатичний хлопчисько, на якого однокласниці стріляли очима. З навчанням Валерка легковажив. Домашні завдання за нього виконував Яків. Можливо, саме тому Валерка обрав у друзі тихого, безвідмовного Якова. Їхня дружба дивувала однокласників та батьків, а потім звиклося.
Валеркова сім’я мала статки: батьки були при посадах. А батько Якова любив посидіти в компанії, випити. Мати працювала на підприємстві. Тож багатства не нажили…
Валеркові подобалася Марина з паралельного класу. Вродлива. Непосидюча, мов вітер. З розкішною довгою косою. Задивлявся на дівчину і Яків. Хоча розумів – марно. Валерка мав шанси привернути увагу дівчини, А в нього – жодних. Так воно й сталося…
Валерка з Мариною зустрічалися, а Яків мовчки страждав. Зарозуміла красуня часто брала Якова на кпини. Особливо, коли той почав носити окуляри.
…Марина вступила вчитися на кондитера. Більших можливостей не було. Валерка подався на юридичний – не без допомоги батьків. А Яків – в «залізничне» училище – на слюсаря.
Марина сподівалася, що Валерка рано чи пізно запропонує їй заміжжя. Вони й далі зустрічалися. Хлопець запевняв, що кохає…
…Цього дня Валерка хотів «ощасливити» новиною Марину, а вона, в свою чергу, – його.
– Маринко, тут така справа… Словом, я зустрічаюся з донькою свого викладача. Вона також на юридичному вчиться…
– Як? Відколи? А я… як же я? Хочеш з нею одружитися? Не вийде. Вагітна я. Від тебе. Я розповім твоїм батькам. І в твоєму університеті. У мої плани не входить стати одинокою матір’ю, аби насміхалися. І грошей нема, щоб дитину самій волокти. Чи ти забув, що мого батька два роки тому не стало? Мама почала нездужати. Вигоди шукаєш? Атож, з моєї родини що візьмеш? А ось з викладача… У якому він статусі? Доцент? Професор?
– А ти знаєш, що Яків давно й безнадійно в тебе закоханий?
– І що? Я повинна стрибати від щастя? Та й до чого тут Яків?
У Валерки визрів план…
Яків на дівчат не задивлявся. Вони обирають симпатичних хлопців. А він… Вдома також все йшло шкереберть. Батько зовсім спився. Роботу втратив.
– А я, друже, закохався, як ніколи, – розповідав про нову пасію Валерка. – Інна – та єдина, без якої нема життя. Я не можу її втратити. А тут Маринка зі своєю вагітністю. Якщо Інна дізнається про це – мені кінець. І батьки влаштують скандал. Виручи. Одружися з Мариною. Фіктивно. Вона може навіть не змінювати свого прізвища. Аби лиш по-імені дитина була Яківна чи Якович. А потім розлучитесь. Не склалося, мовляв.
– А після цього я повинен платити аліменти?
– Я переконаю Марину, щоб не мала до тебе жодних претензій. Грішми допомагатиму. Обіцяю!
– Не подобається мені ця афера. І як я пояснюватиму це одруження і миттєве розлучення?
– Помилились. Поспішили. Не зійшлися характерами. Кого це здивує?
Яків упирався, а Валерка не здавався. І таки вмовив…
Марина з Яковом розписалися. Вона ненавиділа і Валерку, і Якова. Й не відчувала особливої любові до майбутньої дитини.
Після «одруження» Марина жила в своїй квартирі, Яків – у себе вдома. Батькові про «женячку» не сказав, аби не проговорився на нетверезу голову. Для матері почуте стало трагедією. «Невістки» бачити не хотіла. Чути про Валерку також. Яків про людське око навідувався до Марини.
Марина народила дівчинку. Катю. З Яковом розлучилася. Від аліментів відмовилася. Валерка підкидав гроші. Але згодом «субсидії» закінчилися. Валерка з Інною перебралися жити до столиці. І щасливий та успішний чоловік забув про свою обіцянку.
Марина подумувала, чи не влаштувати скандал, але не хотіла сорому.
Мати запитувала Якова, коли він врешті по-справжньому одружиться. Віджартовувався:
– Нема часу, роботи багато.
– Я досі повірити не можу, що так нерозважливо вчинив твій товариш. А ти повівся, як хлопчисько. І що? Дитина все одно не має батька. А ти розлучений з жінкою, з якою не жив жодного дня. Спробуй пояснити майбутній обраниці, що твоя дитина – не твоя? А колишня дружина – нею ніколи не була.
– Мамо, скільки можна про це говорити? А про Катю не завадило б подбати.
– Схаменися! Це чужа дитина!
– Чужа, але ж – Яківна.
– Вже раз допоміг. Хочеш ще однієї халепи?
…Яків попросив Марину дозволити бачитися з Катею. Не відмовила. Тим паче, приносив малій гостинці. Допомагав грішми. Дівчатко звикло до Якова, почало кликати татом.
– Це не твій тато! – в гніві кинула Марина.
– Мій! – тупнула ніжкою Катя.
…Валерка Катею не цікавився. У нього підростало двоє синів. Минуле викреслив зі свого життя…
– Може б нам зійтися, Маринко. В Каті була б справжня сім’я, – несміливо запропонував Яків.
– Вважай, що я цього не чула.
Марину дратувало невлаштоване особисте. Валеркова підступність. Покірна доброта Якова. І те, що її донька кличе його батьком…
…Катя хотіла стати медичкою. Та Марина відрадила. Мовляв, куди тобі до такого престижного вишу. Де гарантія, що іспити складеш? Поглянь, як там студентки одягаються. Модно, вишукано. А в нас нема можливостей.
– Хіба тато не допоможе?
– Не допоможе! Навіть не проси!
Катя образилася на обох. І при зустрічі випалила Якову:
– Який ти мені тато! Залишив маму. А дідо з бабою навіть бачити нас не хочуть. Я жодного разу, чуєш, жодного, не переступила поріг твоєї квартири. Не знаю, як вона виглядає. Навіщо ти одружився на моїй мамі?! Вона гарна, а ти… ти не вартий її. Я розумію, чому мама ніколи не фотографувалася з тобою. Ти б своїм виглядом зіпсував картину. Ненавиджу тебе! І більше ніколи не хочу бачити. Забудь про нас!
– А й справді, який я тобі тато, – тихо мовив. А в душі було гірко-гірко.
Спробував поговорити з Мариною. Вона ж злісно кинула:
– Якби ти тоді не пристав на цю дурну пропозицію Валерки, можливо, все було б по-іншому. Може б, він передумав. Ти зіпсував мені життя. І Катьці.
Так і жив Яків з чужою провиною…
Про те, що не стало Марини, довідався випадково з газети. Колектив, у якому працювала, висловлював співчуття рідним.
– Рано ти минулася. Нам ще й п’ятдесяти нема, – мовив, дивлячись на траурну фотографію.
…Яків поховав батьків. Залишився сам. Працював. На себе тратив мало. Беріг гроші для Каті. Колись вони їй знадобляться…
…Новина про заповіт застала Катю зненацька. Яків заповів їй своє житло та кошти. Разом із документами був лист.
«Катю, я ніколи не був твоїм батьком, але любив тебе як рідну доньку. І ми ніколи не були по-справжньому в шлюбі з твоєю мамою. Так склалося… Можливо, мама тобі все розповіла, і ти знаєш, хто насправді твій тато. А якщо ні, значить, хай все буде так, як є. Я обіцяв берегти таємницю, і не можу порушити слова. А, може, твій батько вже знайшов тебе…»
– Не знайшов, – прошепотіла.
Подумки картала себе, що тоді, в пориві гніву, наговорила дурниць. Не давалася чути роками. І вже пізно просити прощення. І нема як за все подякувати. І з чоловіком своїм не познайомила. І з сином… І якби мама хоча б щось пояснила…
«Я дуже хочу, щоб ти була щасливою. Буду молитися за тебе…», – дочитувала листа.
– Хто ж тебе поховав? – запитала невідь у кого. – Тату…
Ольга ЧОРНА.
