Дідова і бабина доньки

Дідова і бабина доньки

Максим був тихим і скромним. Він настільки жив турботою про своїх рідних, що всі, хто його знав, не уявляли, як зможе пережити несподівану смерть своєї дружини Віри. Залишився Максим із семирічною донечкою Соломійкою. Після похорону дружини ще більше закрився у собі. Ця мовчазність була такою, що незнайомі могли подумати, що він – німий. Тепер Максим щодня ходив на цвинтар, де мовчки поливав сльозами землю на горбику, під яким спочивала його Віра.

Мав золоті руки. Працював столяром у колгоспі. Через те, що був відповідальним, мав багато замовлень. Зароблені гроші колись віддавав дружині, а тепер із Соломійкою їздив до райцентру на базар, де донька вибирала собі обновки. А якось, дивлячись своїми оченятами-незабудками  прямо йому у вічі, спитала: «Таточку, а чому не можна купити маму?»

Максим остовпів. Він не знав, що сказати своїй дитині. Але все частіше став думати про те, що дівчинці потрібна мама.

Якось вставляв він вікна у сусідньому селі. Хазяйка, вродлива кароока жінка, запросила на обід. У хаті пахло борщем і його улюбленими пампушками з часником. Колись такі смажила Віра. Келих домашнього вина, смачний обід, тепла усмішка Надії, так звали жінку, розв’язали язика Максимові. Спитав її, де господар, чи має дітей. Після тривалої паузи Надія відповіла, що, як і він, поховала чоловіка. Сама виховує доньку. Звісно, без господаря дуже важко: он двері розсохлися, підлогу треба ремонтувати, хвіртка скрипить на всю вулицю… Чоловік важко хворів, тож багато коштів тратили на лікування – не до ремонтів було.

Максим чомусь не зміг взяти гроші, які в Надії заробив. Через тиждень з інструментами знову з’явився у її домі. «Відремонтую все, що зможу», – мовив і, несподівано для себе самого, легенько взяв Надію за руку. Жінка стала заперечувати: вона ж іще в боргу перед ним за минулу роботу, тож не може у ще більші витрати встрявати.

«Ніякого боргу нема», – відповів Максим, вдивляючись в її очі. Надія чимось нагадувала йому покійну Віру: такі ж неслухняні кучері, тоненька фігура, блиск в очах…

У скорому часі обійстя Надії ожило, оновилося. «І як я розрахуюся з вами?» – якось мовила вона, милуючись новою брамою.

«Стань мамою моїй дитині. Оленку теж не ображатиму», – сказав Максим і сам сахнувся від цих слів. «А, може, й справді це – доля», – відповіла Надія, кивнувши на Оленку із Соломійкою, які мирно бавилися на піску.

Невдовзі Максим з донькою поселилися у домі Надії. Де й поділася його мовчазність та нерішучість! Надія своєю турботою запалила вогонь у його серці. Він став веселим, жартівливим, енергійним. Ніколи не сидів без діла, а зароблені кошти віддавав Надії, як колись Вірі. Надя ж старалася зробити їх життя комфортним, без потреби копійки не тратила. Та й Соломійка повеселіла. «Дякую тобі, татусю, що у мене є мама і сестричка», – якось сказала.

Одного разу на сімейній раді Надія запропонувала Максимові продати його хату. Останній раз, як були там, побачили, що злодії побили вікна. А за отримані кошти зможуть поставити пам’ятники своїм колишнім половинкам, ще й добра решта зостанеться.

Максим подумав і погодився. Він добудує хату Надії на два входи, щоб колись обидвом донькам було де жити. У невістки жодну не віддасть!

Мов у казці, їх хата перетворювалася у справжній палац. Сусіди заздрили Надії: «Ти ба, якого чоловіка обкрутила!»

Минали дні, тижні, місяці. За щоденною роботою Максим і не помітив, як змінювалася атмосфера у їх домі. Іноді бачив сльози на очах доньки, але гадав, що це просто дитячі капризи. Та одного разу Соломійка розридалася: «Чому мама любить Оленку більше, ніж мене?»

Максим став заспокоювати доньку. Мовляв, це її тільки так здається. Але на згадку чомусь прийшла казка про дідову і бабину доньок. Вирішив, треба буде поговорити з Надією, бо й справді – в Оленки багато одяганок з’явилося, а Соломійка зі своїх виросла, але й далі доношує. Згадав, як Надія гримала на Соломійку, що забагато бігає, голосно сьорбає за столом, нові Оленчині босоніжки взула…

Усе відкладав на потім розмову з дружиною. Ще б сад розчистити. Стару грушу, яка не плодоносить, зрізати слід. Приніс пилу. Однак – не розрахував. Впав на землю під тяжким стовбуром. По дорозі до лікарні обірвалося Максимове життя…

Побивалася Надія за дбайливим господарем. Ридала невтішно Соломія за чудовим батьком, якого поховали біля Віри.

Час спливав блискавично. Оленка вступила у виш. Соломія, хоч і мала відмінний атестат, пішла працювати на фабрику. «Я одна не потягну вас двох, розумієш?» – оправдовувалася Надія. Соломія розуміла. Вона шкодувала Надію, яка стала скаржитися на здоров’я, схудла, поникла. Протягом одного року і Олена, і Соломія вийшли заміж. Їх великий дім опустів без доньок, яким випало жити окремо. Думки про самотність ще більше підкошували здоров’я Надії. Одного ранку вона не змогла звестися з ліжка. У важкому стані її поклали у стаціонар. На операцію були потрібні чималі кошти. Олена і Соломія внесли вказану суму. Після лікарні Соломія запропонувала взяти матір до себе, адже їй був потрібен догляд. Нічого для неї не шкодувала: готувала дієтичні страви, вичавлювала свіжий сік з овочів та фруктів. З кожним днем Надія набиралася сил та енергії, на її обличчя з’явився рум’янець. Вона захотіла у село, до рідної хати. Відчувала, що зможе сама собі дати раду. Тим паче, доньки обіцяли її навідувати. Оленка й справді не забарилася. Надія зраділа: «На пиріжки з чорницями тісто приготую. Такі, як ти любиш, доню». Але Олена її зупинила. Мовляв, вона – не голодна.  І, взагалі, лише на годинку заїхала: «Мені, мамо, гроші потрібні. Можете частинами віддавати. Чи як вам зручніше». Надія остовпіла: «Які гроші?» «Ті, що на операцію вам дала», – спокійно пояснила Олена. Надія затремтіла, як у пропасниці. Схопилася за серце: «Звідки я такі гроші візьму? Хіба я просила? Ліпше вмерти було, як мала бути в боргу в рідної доньки». Витягла з шафи ті невеликі заощадження з пенсій, які надбала, коли перебувала у Соломії. Тремтячою рукою простягла Олені.

«От, бачите, а ви кажете: грошей нема. Птицю знову розмножите, з городу прибуток буде – до осені зачекаю, –  сказала Олена і додала – Ви не ображайтеся. Час зараз такий. Кожна копійка на рахунку. Євроремонт хочемо зробити, вдягнутися по-людськи. це ж вам не – село, де ніхто на одяг уваги не звертає, а – Тернопіль! Область! Розумієте?» «Розумію» , – простогнала Надія. Через тиждень навідалася до матері Соломія. «Ти теж за грошима приїхала, дочко?» – насторожено спитала Надія. Соломія не розуміла, що таке каже мама? Заливаючись слізьми, Надія виповіла Соломії свій жаль: «Не знаю, як бути, дочко. Ліки подорожчали. Звідки маю взяти таку суму?» Соломія заспокоїла: «Не плачте. Я сама розрахуюся з сестрою».

Олена взяла гроші від Соломії і єхидно усміхнулася: «Багато живеш. Скільки вже мамі треба? Могла й сама прискладати».

Відтоді Олена не навідувалася до матері. Навіть онуку їй не показала. А коли хвороба у Надії загострилася, її знову забрала до себе Соломія.

Одинадцять років спокійного життя біля Соломії і двох онуків Господь ще подарував Надії. А коли покликав її до себе, пішли доньки до нотаріуса дізнатися про спадщину. Тут їх чекала несподіванка: і хату, і все майно Надія подарувала Соломії. У справі знайшлося роз’яснення і для Олени, яке Надія написала власноруч і попросила докласти до документів: «Оленко, будь щаслива і не згадуй мене лихим словом. Дякую Богу, що піду у засвіти нічого тобі не заборгувавши».

Марія Маліцька

м. Теребовля





Loading...




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares