Цього ранку я вперше прокинулася о 5 ранку. Я спокійно спала, вставати потрібно було о 6, щоб іти в школу. Але мене збудив телефонний дзвінок…
Знаєте, зараз я знаходжусь в безпечнішому місці, ніж
Київ, Харків, Маріуполь, Суми… На жаль, в багатьох людей деколи виникають думки про те, що “мені соромно за те, що хтось не в такій безпеці”. Уявляєте собі такі відчуття? О, це жахливе відчуття… Не хочеться розказувати, де ти.
Хочеться бути на рівні з усіма. Але той самий страшний день, коли мені в 5 ранку. Подзвонила подруга зі словами: “Марта, там Київ
бомблять!”. В мене від спогадів сльози на очі навертаються. Це найнайнайстрашніше відчуття, яке не побажаєш нікому. Ми збирали речі,
боялися, зносили все в підвал, спішили. В один момент
зірвалися і поїхали на Захід. Та дорога була найстрашніша. Ми їхали 15 годин!!! Я молилася кожну хвилину. Страх за себе, своїх рідних,
Друзів, знайомих, ворогів, незнайомих..
Кожного дня помирають одиниці, десятки, сотні людей.
Чоловіки, жінки, бабусі, дідусі, ДІТИ!!! Всі! Хочеться
Плакати за кожною людиною.
Це ті, з якими ти ніколи не був знайомий, ті, яких ти
ніколи не бачив, ті, про яких ніколи не знав. Але
тепер почув. І більше нічого. Вже не познайомишся.
Вже не зустрінеш. Вже не побачиш. Вже не почуєш.
Я знала, що буде війна. Багато, хто знав… Уявляєте собі, ще за два місяці до війни ми здогадувалися, що вона буде? За місяць до війни я
почала трохи збирати речі. За два тижні до війни, ми з мамою зібрали валізи.
За тиждень до війни, я думала, що готова. Але це не так. 23 лютого ввечері ми гуляли з подругою і вже знали, що скоро все станеться. Кожен раз прощались
зі словами: «сподіваюсь, що ми ще побачимось» і сміялись. Ніч була неспокійна, я не могла заснути. А вже на наступний ранок, менш, ніж
через 10 годин, життя кожного українця перевернулось з ніг на голову.
Я просинаюсь від телефонного дзвінка подруги зі словами «Марта, там Київ стріляють!» Я не вірю, перепитуюсь в неї ще раз, але вона каже, що це
правда… Війна почалась… Я сиджу в шоці, нічого не розумію, йду до батьків. Мама каже мені, щоб я не хвилювалась і йшла спати. Ми живемо за Києвом і було трохи безпечніше. Звісно, я пішла, але заснути з того моменту
вже не могла. Через деякий час я справді чую вибух! Один, другий, третій. Батьки прибігають і будять нас зі словами:
«Збирайте найважливіші речі». Самі вони заносили все в підвал.
Проходить трохи часу, перша паніка зникає, ми снідаємо і я, навіть, йду на трохи погуляти з подругою. Я була, напевно, тією людиною, яка прочитала за перші дні більше новин за всіх моїх рідних. Я весь час жила так: новини, сльози, новини, обійми, тривожні переписки з друзями, новини, шок, сльози, стрес, обійми… Я не можу досі повірити, що зараз відбувається те, про що я читала в підручниках з історії.
В нас така гарна Україна! Усі міста, села неймовірні! Харків, Ірпінь, Маріуполь, Буча, Львів, Київ, Франківськ, Луцьк, Чернігів і ще багато міст… Усе це міста, які підпали під удар. Це жах, це просто жах. Пишу і у мене руки трусяться… Я
так сумую за своїм домом, кімнатою, іграшками, речами… Але найбільше – за бабусями, дідусем, друзями, вчителями…
Сподіваюсь, це скоро закінчиться, і скоро всі будуть писати про нашу, українську перемогу! Ми всі повернемось додому, підемо гуляти на Хрещатик, в Крим, Одесу, Львів, Тернопіль, Київ, Івано-Франківськ, Чернігів, Маріуполь… І будемо радіти кожній мирній хвилині! Війна нас змінила.. На всі 180 градусів…
«My lovely Ukraine»
I woke up in the morning
In the really early morning
From 5 am…
It was so-so scared
Like movie or film.
I took all my clothes,
My three favourite toys.
We put all in the car
And went as fast as we could.
With friends, prayer and hope
That will see again home.
We cried and believe
And want so-so much
Oh war, terrible war
Please ends very fast!
Марта ВАДЗЮК, 13 років, Київщина.
