Ось і сьогодні Галя ходила поміж жоржинами, обривала сухі пелюстки троянд, а на серці стояла чорна хмара, хоча серпневе сонце розманіжувало довкілля. Жінка зупинилася біля куща калини, що паленів ще недостиглими ягодами, і наче збоку глянула на себе. Серед усієї цієї краси видалася собі втомленою і сірою. Поспішила в хату, скинула з себе стоптані тапочки, старий халат і глянула у дзеркало:
˗ Ой, запустила я свій сад, ˗ сказала сама до себе і сумовито усміхнулася.
Недавно їй виповнився 51 рік. Уже три роки, як поховала чоловіка, з яким прожили у щасті й любові, двох синів народили, подружили, онуків діждали. Помер Микола раптово, серце підвело. Далася взнаки важка праця на будовах.
Ото й горе пережити Галі допомогли квітки. Весь біль і жаль їм виплакувала, скропила усю землю слізьми.
Жінка відчинила шафу, знайшла шорти та майку – на море колись їздила в такій одежі. Одягнулася, волосся зібрала у хвіст, глянула у люстерко – тепер інша справа. Навіть блиск в очах з’явився, але на душі все ж було тоскно.
Знову вийшла на подвір’я і подалася у квітник. Лишень зігнулася, щоб вирвати бур’янець, який наче сепаратист, пробрався до квітів, як почула чоловічий голос, що лунав із-за огорожі:
– Господине, води не подасте?
Галя підвелася і побачила чорнявого чоловіка середніх років. Її щось аж замуляло під лопаткою, і вона різко відповіла:
– Я по п’ятницях не подаю, ˗ тай повернулася до незнайомця спиною.
– О, Боже! В мене ж плечі оголені, ˗ подумала, і присіла між квітами, щоб сховатися.
– Цікава жінка, ˗ почулося, ˗ нині ж субота, наче, ˗ не вгавав перехожий.
– Чого вам треба? Ідіть своєю дорогою! – аж вигукнула Галина. Але той і не думав ступатися.
– Я бачу ви в квітах кохаєтеся. Моя покійна дружина їх теж дуже любила, але кімнатні, бо жили ми в квартирі. А тепер я безпорадний. Уже рік нема моєї Оксани, і вазони почали гинути. Я давно за вами спостерігаю, то подумав, може б ви мені допомогли. Правда, боявся вас зачепити, ˗ засміявся чоловік. – Пробачте, не думав, що ви така зла. Зазвичай, квіти люблять хороші люди…
Він щез так само, як і з’явився. А Галя розплакалася. Прибігла в кімнату, зірвала з себе одяг, знову одягнула халат і стала спокійнішою.
Наступного дня зранку сіяв лагідний дрібний дощик. Але Галина пішла у квітник.
Нарвала букет і довго стояла з ним, зиркаючи на дорогу, аж поки не почула:
– Добридень, господине!..
