Сьогодні десятки тисяч дітей в Україні виховуються в інтернатах. Більшість людей досі вважає це прийнятним, оскільки сироти ростуть “не на вулиці”. Але наслідки такого виховання насправді є руйнівними і для самих дітей, і для суспільства. З інтернатів у доросле життя сироти виходять, як у космос. Подальша їх доля гранично зрозуміло викладена мовою прокурорської статистики: чимало сиріт у перші ж роки потрапляють до в’язниці, стають бездомними, закінчують життя самогубством. Решта – це “умовно успішні”, тобто ті, хто не доставляє особливого клопоту державі. По-справжньому ж успішних – зовсім мало. Тому прийнято вважати, що єдиний шанс, який дається випускникові дитбудинку, – це шанс на диво.

На утримання інтернатів з бюджету щороку виділяють кілька мільярдів гривень, хоча на саму дитину витрачають лише 10 відсотків. Набагато краще і для сироти, і для держави – виховання у сімейному середовищі. В Україні стартувала кампанія «Відкриваємо двері дітям», головна мета якої – об’єднати зусилля суспільства заради впровадження змін у соціальній політиці, що призведуть до відмови від інтернатів. До кампанії долучилися громадські організації, небайдужі люди, які закликають допомогти сиротам разом.

Сьогодні «Наш ДЕНЬ» розповідає про 24-річного Михайла Калинюка, долю якого теж поламало сирітство й виховання в інтернаті.

“Мама продала нас за пляшку горілки”

Михайлу Калинюку 24 роки. Ми зустрілися з ним на тернопільському ринку, де він уже кілька місяців працює на підсобних роботах і живе. Все його майно – при ньому: теплі штани від благодійників з «Карітасу», черевики – їх купила знайома, з якою розговорився на вулиці, і яскрава куртка, яка виділяє його з натовпу. Михайло – сирота й після інтернату пережив усі негаразди, які підстерігають дітей без сім’ї.

З іншої планети

– В інтернаті нас вчили читати, рахувати. Але не казали, як виживати поміж людьми, коли виходиш звідти, – міркує Михайло. – Тобі давали все готове й не привчили до суспільства. Я в 15 років закінчив інтернат – і навіть не знав, як користуватися транспортом, спілкуватися з людьми. Коли приїхав у Тернопіль, то мусив про все запитувати. На мене дивилися, ніби я з іншої планети.

Мама відмовилася від Міші, коли він був ще зовсім маленьким. У тернопільському містечку Заліщики, звідки родом жінка, живуть його дядько і тітка. У них, каже хлопець, свої діти, і вони не захотіли брати додому сироту.

– Нас було п’ятеро в сім’ї, і всіх розкидали по різних інтернатах, – каже він. – Мама випивала. Перш ніж її позбавили батьківських прав, вона продала дітей якимось людям за пляшку горілки. Сусіди відібрали нас. Після цього я потрапив у дитячий будинок “Малятко” в Тернополі. Вже коли підріс, мені розказали, що мама померла, а батько повісився. Це все, що я про них знаю.

Коли Міші виповнилося сім років, його перевели в інтернат у селищі Коропець. Там він з такими ж сиротами пішов у перший клас. Лягали спати й прокидалися в один і той же час. Їли тільки те, що готували кухарі. Одягали речі тільки ті, які давала держава.

Опинившись у світі, відкритому всім вітрам, не пристосований до реалій за стінами інтернату хлопець так і не зміг жити, як усі. Після дев’ятого класу він вступив у Коропецьке училище, вчився на кухаря-кондитера. Що пішло не так, сьогодні йому важко відповісти, але в один момент він втратив і те єдине, що йому належало – свободу.

Хлопець розповідає, що виникла бійка, а коли почалося слідство, взяв усю провину на себе. Згодом, каже, за нього клопотали вчителі, і справу перекваліфікували в крадіжку, аби був менший термін. Міші дали три з половиною роки, які він відсидів у Миколаївській колонії. А вийшовши на волю, у 20 років опинився на вулиці – без сім’ї, житла і роботи.

“Краще в тюрму, ніж в мороз на вулиці”

Родичі не захотіли впускати до себе хлопця, а чиновники зачиняли перед ним двері.

– Я ходив у різні служби, в обласну адміністрацію, просив, щоб мені дали гуртожиток, бо держава зобов’язана дати житло, – згадує хлопець. – Але мені нічого не дали, а охоронець, коли бачив мене, зачиняв двері.

Мішу відпустили на волю взимку – тоді, пригадує, були сильні морози. І він не знайшов іншого виходу, як знову повернутися до в’язниці.

– Краще в тюрму, ніж ночувати в мороз на вулиці, під кущем, – каже. – Я був на волі 17 днів, а потім розбив вітрину й сів чекати, щоб мене забрала міліція.

Цього разу йому пощастило: з Львівської виправної колонії, де він провів чотири роки і два місяці, вийшов влітку. Поки було тепло, якось давав собі раду. Заробляв на підсобних роботах, ночував на автобусних зупинках і вокзалі. Міліція, каже, не виганяла його – знали, що він сирота.

Але попереду зима. І навколо Міші знову замикається коло: заробітків на підсобних роботах не вистачає, щоб оплачувати житло, ночувати ж на вулиці вже надто холодно. Хлопець каже, що звертався у соціальні служби, але, як і попереднього разу, почув, що нічим йому допомогти не можуть.

– Коли вчився в інтернаті, то вже знав, що влада не дасть ні житла, ні іншої підтримки, – розповідає він. – Після дев’ятого класу до нас приходили з анкетуваннях. У всіх відповідях так і написав, що я – “бомж”.

Чи є вихід із замкненого кола?

На жаль, життя після інтернату – важке випробування. Не всі можуть його витримати, не у всіх є сили протистояти труднощам. Якщо у дітей, що виросли у сім’ї, є позитивний приклад і підтримка близьких, то такі люди, як Міша, виявляються нікому непотрібними, і життя кидає їх у саму безодню.

– Тут, на ринку, є багато інтернатівських сиріт, – зауважує він. – Молодших, ніж я. Багато хто жебрає. Я спиняю одного й кажу – що ти робиш, ти ж ганьбиш інтернат. А він: “А як мені ще вижити?”.

Нині Міші допомагають такі ж сироти, як і він, хто зумів трошки краще влаштуватися у житті. Ночує, де вдасться, а о пів на п’яту ранку вже на тернопільському центральному ринку – допомагає продавати овочі.

З такою біографією важко починати життя з чистого листка. 24-річний сирота готовий на будь-яку роботу, тільки б мати дах на головою. А ще він потребує теплого одягу, щоб пережити холодні ночі.

Якщо у когось є змога допомогти, можуть телефонувати Михайлові за номером 098-344-58-12 або у фонд “Майбутнє сиріт”, який опікується долею хлопця: 097-553-08-20 (голова фонду Андрій Назаренко).

… А тим часом у самостійне життя з інтернатів готуються вийти нові хлопці та дівчата. З року в рік проблеми у сиріт незмінні: відсутність житла, прописки в паспорті, роботи. Як і Міші, їм доведеться покладатися лише на власні сили, хоча  у дитбудинках до цього не готують.

Між тим, існують набагато кращі альтернативи, які поліпшують становище дітей – прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу. Однак для того, щоб впровадити зміни в життя, потрібна участь кожного з нас.

Антоніна БРИК.

Матеріал підготовлено в рамках громадянської кампанії “Відкриваємо двері дітям”, www.openingdoors.org.ua.