Доля знала: зима їм подарує щастя

Доля знала: зима їм подарує щастя

Для маленької Ілонки зима пахла мандаринками, ялинками, шоколадом, маминим і татовим сміхом. А деревця й кущики, вбрані у білі снігові льолі, були схожі на наречених. Якось дівчатко, коли батьки переглядали свої весільні світлини, серйозно мовило:

– Я хочу, щоб моє весілля було взимку!

– Сонечко, взимку холодно. І квітів таких гарних, як улітку, нема, – сміючись, відповіла мама.

– Я – сніжинка! – тупнула ніжкою доня й побігла до вікна.

М’якенькими, білими лапками, ступав сніг. Звіявся вітер. Завірюха запросила його на білий танець. Вони кружляли під тьмяними софітами ліхтарів. Світ очікував новоріччя…

…З Ігорем Ілона зустрілася на вечірці у подруги-одногрупниці Ліди. Здавалося, поруч сиділо не двоє донедавна незнайомих людей, а близьких родичів. Обоє синьоокі, біляві, вродливі. Доля-невидимка милувалася ними і сумувала водночас. Вона ж бо знає те, що непідвладне людям – майбутнє.

Весілля Ігоря та Ілони відгуляли взимку. Швидко пролетіло чотири роки подружнього життя. І тепер вони чекали первістка. Лікарі сказали: буде дівчинка.

– Назвемо Сніжанкою. Ти не проти? – запитала в чоловіка.

Ігор у відповідь поцілував дружину.

Маленька народилася здоровою, а Ілона після пологів почула себе зле. Жила від лікарні – до лікарні.

Доня тягнула рученята до тата, усміхалася, але він завжди поспішав. Винувато пояснював: мушу багато працювати. Ілонине серце, коли чоловік наспіх цілував її та Сніжанку, починало тривожно битися…

Інколи забігала Ліда. Ігор у присутності подруги ніяковів. І Ліді було трохи некомфортно. Ілона нічого не помічала. У неї були зовсім інші клопоти.

Через тиждень, коли відсвяткували день народження Сніжанки, Ігор прийшов додому раніше, ніж зазвичай.

– Ілоно, ти повинна вислухати мене. Не хвилюйся, будь ласка. Я буду допомагати, не відмовляюся від аліментів, але не можу більше жити з тобою. Ти часто була в лікарні, я… я відвик від тебе…

– Хто вона? – чужим, хриплуватим голосом запитала Ілона.

– Ліда.

Ілона не влаштовувала сцени. Він щось запитував – вона відповідала. А Сніжанка ховалася то за тата, то за маму. Сміялася. І щось щебетала, щебетала…

Аж коли Ігор зачинив за собою двері, стало невимовно боляче. Навіть фізичний біль не був таким нестерпним. Ліда, подруга!..

Сльоза доганяла сльозу. Ілона плакала тихо, аби не злякати Сніжанку. А доня маленькою долонькою витирала мамине обличчя. І зовсім по-дорослому зітхала…

Батьки заспокоювали Ілону.

– Ти ще будеш щаслива, – гладила, як у дитинстві, доньчину голову матір.

– Натовкти би писок зятенькові, – ходив туди-сюди кімнатою злісний батько. – Не чоловік він…

Розлучилися з Ігорем без скандалів. Він приносив Сніжанці подарунки, вітав зі святами. Ілона навчилася сприймати його, як чужу, посторонню людину.

Незважаючи на пережите, Ілонине здоров’я поліпшувалося. Тепер вона частіше зупинялася біля дзеркала. Але вродлива молода жінка не була схожа на колишню Ілону. Очі були сумними. Сміялася рідко.

– Може, б ти повернулася на роботу. Серед людей легше, – радила матір. – Сніжанці раду дамо. Сьогодні заходила в аптеку, дівчата запитували про тебе.

– А й справді, – підтримав батько. – А то з дому не виходиш. Замкнула себе від людей і світу.

…У вихідні Ілона садила Сніжанку на санчата й везла до парку. Ліпили разом маленькі сніговики. А дорогою додому заходили до магазину за мандаринами-апельсинами.

Цього дня Ілона ледве тягла санчата. Снігу нападало стільки…

Сніжанка тримала торбинку з апельсинами. Врапт санчата зашпорталися і перевернулися. Сніжана злетіла в сніг. Апельсини жовтими клубочками покотилися по дорозі.

Ілона однією рукою обтріпувала доньку, іншою – намагалася зібрати апельсини.

– Не можете дати ради, дівчата?

Незнайомий «рятівник» допоміг зібрати апельсини, витріпав маленький коцик і застелив санчата.

– Нині вулицями і ходити, і їздити важко. Зате зима гарна. Справжня. Стільки снігу намело. Давайте, підвезу вас, – пожартував. – Моя машина в гаражі стоїть, і твою, малеча, треба поставити.

– Нам недалеко, – сказала Ілона.

– А тато мене ніколи не возив, – обізвалася Сніжанка.

– Не хвилюйся, маленька, зима недавно почалася. Навозиться. А то мама ще загубить тебе в снігу.

Біля свого будинку Ілона подякувала незнайомцеві за допомогу. А він побажав більше не губитися в снігу і помахав Сніжанці рукою…

У зимові дні в аптеці завжди людно.

– Доню, що б ти від кашлю мені дала?

– Пані, ті ліки дуже дорогі, знайдіть-но щось дешевше.

– Швидше рухайтеся! Шукаєте півгодини одні таблетки!

Ілона крутилася, мов білка.

– Доброго дня. І як ви це так спокійно терпите?

За віконечком стояв знайомо-незнайомий «рятівник». Купив «простудні» ліки. Подякував. Непомітно затримав на Ілоні погляд…

Передноворічні дні видалися доволі холодними. Після роботи хотілося якнайшвидше додому. А на зупинці, як на зло, багато людей, тиснява.

– Ілоно, доброго вечора, – привітався «рятівник». – Хотів би підвезти вас. Якщо дозволите.

– Звідки ви знаєте моя ім’я?

– На бейджику прочитав. А я – Максим. Зізнаюся: чекав, коли ви закінчите роботу. Погоджуйтесь, бо замерзнемо, поки будете думати. Чи вас чоловік зустрічатиме?

– Ні!

Ілона дізналася, що Максим одружився дуже молодим – на другому курсі університету. А на п’ятому – розлучився. Його дружина закохалася у перспективного й не бідного викладача. Тепер і Максим має власну справу. А особисте життя відкладає на потім.

Максим намагався не набридати Ілоні. Бувало, забігав до аптеки. Деколи підвозив додому. А ще любив спостерігати, як Ілона та Сніжана ліплять у парку сніговичків, бавляться у сніжки. Йому подобалися ці дві білявки. Але давнє розчарування вперто не бажало відпускати…

Доля знала: колись Максим зліпить для Сніжанки величезного сніговика. Закохає у себе Ілону. Й називатиме маму та доню щастям, знайденим у снігах. А потім їх стане четверо – в Сніжани з’явиться братик. А зараз… Просто ще не час…

Ольга ЧОРНА.

Автор

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares