– Коханий, не можу дочекатися зустрічі з тобою!
– Скучаю, сонечко!
– Без твоїх поцілунків я, наче небо без сонця…
Віра читала «есемески» в Петровому телефоні і кров так стукала їй у скроні, немов хвилі до морського берега під час шторму. Здавалося, що голову від думок зараз розірве на дрібні шматки. А середина, навпаки, ставала порожньою, мов безодня там поселилась. Жінці ніяк не хотілося вірити тому, що бачили її очі…
Віра з Петром були односельчанами. Вчилися разом у школі. Петро був старшим та п’ять років, тому майже не спілкувалися. І сусідами вони не були. Шляхи їхні не перетиналися. Аж коли юнак відслужив в армії і прийшов до сільського клубу на танці, то помітив карооку красуню. Він її не відпускав увесь вечір, а коли провів додому, то поцілував гаряче в уста. Це був для Віри перший поцілунок. Усю ніч вона не спала, щоки палахкотіли, серце калатало, як дзвін. Дівчина безтямно закохалася у вродливого голубоокого юнака. Всі подруги їй заздрили, бо став Петро приїжджати до неї новеньким мотоциклом. Отак вкраде її від сільської роботи, повезе кудись в поля чи над річку і цілує, милує аж до забуття. Вірині батьки газдами були, Петрові теж не відставали. Ото на осінь і посватався він до дівчини. «Багач до багача тулиться», – говорили люди, наче не помічаючи їхнього чистого і ніжного кохання.
Весілля відгуляли на славу – велике та пишне. Триста п’ятдесят гостей було, тиждень гуділи. І стали жити молодята в Петрових батьків у селі та будуватися в місті. Недовго була в невістках Віра, бо грошей вистачало, то й хата виросла, мов на дріжджах. Навесні перебралися в новобудову. Дві дівчинки народилося, мов дві зіроньки ясні, люблені родиною. Жили Петро з Вірою душа в душу, дітей виховували, батьків шанували, до церкви ходили. І було життя їхнє щасливим, бо любов долала всі негаразди. Та жаль тільки, що швидко минули літа молоді і час стабільності та достатку пройшов. Петрова організація розпалася і він залишився без роботи. Віриної вчительської зарплати на життя не вистачало. Став Петро до Польщі на заробітки їздити. Заробляв гарно, бо ж мав золоті руки і світлу голову. Життя налагоджувалося. Старшу дочку заміж видали, купили машину, другий поверх будинку облаштували, гучно відсвяткували Петрове п’ятдесятиріччя. Віра була хорошою господинею, славною, як казали в їхньому селі. Хоч жили у місті, вона і хліб пекла, і господарку тримала, і город – ніякої праці не цуралася. Не раз просив Петро:
– Не треба нам того, вгомонися, відпочинь, я ж заробляю. А Віра йому своє:
– У мене має бути.
На все у жінки був час, лише не на себе. Вона повністю віддавалась роботі, забувши про свою зовнішність.
– Ми вже старі, Петре, – любила говорити. – Нехай діти моди тримаються, а нам працювати треба.
Розповніла Віра, постаріла, сивина вкрила її колись пишне каштанове волосся. Фарбуватися жінка не хотіла, не мала часу. А тут, наче грім серед ясного неба – у Петра коханка з’явилася. Три дні і три ночі Віра проплакала. Все своє життя прокрутила в голові. Біль серце краяв.
– Розлучуся, – думала. – Сама віку доживатиму.
Петрові нічого не сказала, стала документи шукати. Аж тут Оля, донечка, нагодилася. Вона побачила зміни у маминій поведінці. Віра розплакалася і все розповіла дочці. А та не гаялася, старшу, Наталю, викликала.
– Ви, мамо, головне до голови нічого не беріть, бо ще захворієте, не дай Боже, – заспокоювали діти. Тільки но жінка пішла на роботу, вони викликали Петра на відверту розмову.
– Тако, тату, слухайте нас уважно і думайте добре. Ми все знаємо і все розуміємо, не маленькі. Були ви від нас далеко, на заробітках, зустріли там молоду легковажну жінку. Підлізла вона до вас, підлестилася, закрутила вам голову. Ви не встояли, бо ви є чоловік, а хлопи всі такі. Сталося те, що сталося, минулого не виправиш. Маму ви зрадили, у вас любов. То тепер збирайте чемодани і завтра щоб вашого духу тут не було. Нас ви теж зрадили і ми від вас відмовляємося. Внуків ви не побачите ніколи, ми їм скажемо, що дідусь помер. Або… думайте, тату!
…Петро стояв перед Вірою на колінах. Просив, вимолював пробачення, цілував її натруджені руки. У вазі, на столі, пахкотіли червоні троянди. Вони все бачили, чули і знали що буде, але мовчали, мов зачаровані…
