Есемеска

Есемеска

– Квіточко, котра година?

Ліда аж здригнулася. Вона крокувала на роботу напівтемним безлюдним містом і думала свою довгу важку думу. Не помітила одинокого перехожого, що так налякав її.

– Десять по сьомій, – відповіла, зиркнувши на годинник, і пішла собі далі.

– Квіточко… – усміхнулася. Давно її так ніхто не називав. Аж запахло весною серед похмурого зимового ранку.

Ліда працювала в дитсадку вихователькою. Дітей та свою роботу любила понад все у світі. Там, серед гамірливої малечі, вона була щасливою. Там знаходила любов і щирість, там гамувала свою душевну самоту…

Була Ліда красунею зроду. Вродливими були її мама та бабуся. Усі – русокосі, голубоокі, тонкостанні – хоч картини малюй з них. А як співали! Не одному парубкові той голос серце розкраяв. Доброю доля була і у мами, і в бабусі. А ось Ліді не пощастило в особистому житті. А все із-за характеру норовливого. Знайшла собі хлопця в місті, де навчалася в педучилищі, знехтувавши щиро відданим коханням сусіда-односельця.

Жили вони окремо від Петрових батьків, але часто сварилися. І де й моду Ліда таку взяла – тільки щось не по її, то уже й не розмовляє з чоловіком. Спершу мовчанка кілька днів тривала, а потім і до місяця доходила. Вперті обоє. Ніхто першим не заговорить. Мов німі ходять по квартирі, наче чужі люди чи вороги закляті. Спочатку донька посередником була. А ось коли вона виросла і вийшла заміж, то вже не було кому їх мирити.

Ось і нинішнього тижня у них в хаті панувала тиша. Кожен жив сам по собі. Чоловік, який працював у банку, приходив з роботи, лягав на диван і дивився телевізор доти, поки й не засинав. Вечеряв він десь в кафе, а вдома, деколи на вечір, пив молоко з булочками, які для себе купував. Ліда теж не вечеряла. Хіба що яблуко перехоплювала перед сном. Хліба в хаті не було, та й страви ніякої. Кухня сяяла чистотою, холодильник відпочивав. Такий порядок Ліду влаштовував. Тепер вона мала менше хатніх справ, додому після роботи не спішила. Ось тільки на душі було кепсько. Десь, в глибині, вона відчувала, що ще любить свого чоловіка, але це її злило.

А нині оце чуже « квіточко» весь день  у вухах стоїть. Ліді так не хотілося, щоб її Петро хоч раз так назвав. Або квітку подарував… Замріялася. Згадалося, як кохала колись чоловіка, просто гинула за ним. А тепер, наче щось стоїть в грудях, якийсь клубок осоружний, що розділяє їх.

Ледве доробила до кінця зміни, вірніше двох змін, бо ж підробляла сьогодні на ясельній групі. Ці малюки півторарічні такі кумедні, а ностальгічного настрою не прогнали. Коли забирали останню дитину, тато Остапчика запропонував її підвезти додому. Ліда погодилася.

– Ось тут біля церкви станьте, – сказала, подякувавши. У храмі світилося.

– Піду помолюся, – вирішила, –  може легше стане.

Засніженою доріжкою попрямувала на подвір’я храму. Її обігнала зграйка молодих дівчат, напевно студенток, які весело щебетали, наче пташки.

– Ти йому есемеску відправ, що хочеш його до нестями, – долинуло до Лідиних вух. Її наче струмом прошило. Вона зупинилася, дістала телефон. Знайшла чоловіків номер і відправила йому такі ж слова. Пішла до церкви. Довго молилася.

–  Що я наробила? – думала.

–  Чи ж з глузду з’їхала, –  картала себе.

–  Що мені зробилося? – не вірила сама собі, що таке втнула. Додому пленталася, мов побита. Знала, що зараз буде осоромлена і знищена. Відчинила двері. З кімнати долинула тиха музика. Пахло мандаринами і щастям. Горіли свічки.

– Я бігав, ні, я літав на крилах, мов шалений, коли прочитав есемеску, – говорив Петро, цілуючи Ліду.   – Я не вірю своїм очам, рідна, кохана моя. Я так люблю тебе, просто до нестями…

Раїса ОБШАРСЬКА.





Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *