Халат

Халат
Нині зранку Стефа Петрівна сама не своя. Не досить того, що ніч не спала, бо пес скавулів на молодий місяць і голова від того, як банька, то ще сусідка…

Стефа Петрівна виглянула у вікно і мало не зомліла. Людка красувалася на грядці у точнісінько такому самому синьому халатику в блакитні дельфінчики, як в неї. От село! І де надибала такого, не маючи ні стиду, ні совісті!

Жінка злилася, аж в лиці мінилася. Працювала вона секретаркою сільської ради. Хоча жила в селі, а культури дотримувалася міської. В неї он і манікюр, і педикюр, і біля хати не грядки, а травичка зеленіє. Квіти у квітнику барвами очі зривають. Одних троянд тридцять кущів насадила. А той халат в столиці минулого року придбала, коли на семінар їздила. Ото одягне в суботу, вийде у квітник та порається. Ідуть сільські люди, вітаються – любуються, а чоловіки компліментами сиплять. Шлюбний її в Польщі на заробітках, і сина єдиного туди відправила, щоб не дай Боже на війну не забрали. А Людка! Вдома сидить, п’ятеро дітей має. Курей, свиней, корову тримає. Все бігає, крутиться, спочинку не знайде. Ніколи Стефа й уваги не звертала у що одягнена сусідка, не інакше, як із «секонду», а тут – посміла такий самий халат викупити. І грошей не пожаліла. От халепа! Доведеться собі інший купити, а в цьому лишень в хаті ходити…

Люда чекала старшого сина з відпустки. На Сході служив. Так і казала усім – «Служить мій Іванко». «Воює» сказати якось язик не повертався. Те слово було для неї тривожним, похідним від іншого – «війна».  Вона зварила голубців, спекла «вишиванку», компоту з малини наварила – любить синочок. Нехай поїсть домашнього. А роботи ще не початий край: і в хаті прибрати, і малих скупати, і маму стару в іншому кінці села відвідати, а ввечері – худобу порати. Добре, що Вірочка-семикласниця вже все допомагає. Мирона, чоловіка, поховала минулого року. Сама лишилася, тяжко їй.

Іванко ступив на поріг такий рідний, змужнілий, запилений з дороги. Обнялися. Дітлахи налетіли на нього, як горобці. Кожен гостинця тримав.

– Як тобі там, сину? – сльозу змахнула.

– Все добре, мамо. Не плачте, дивіться, щоб ви здорові були. А це вам – подарунок. Дістав із рюкзака синій халат в блакитні дельфінчики.

– Ой! – аж затерпла Люда. Такий точно, як в Стефи Петрівни! Та нічого синові не сказала, лише сумовито посміхнулася.

– Ану, одягніть, мамо, чи розмір підійде? – попросив Іванко.

– Одягайте, одягайте! – настійно наказав і став допомагати Людмилі.

– Слава Богу, як на вас шитий! Вам так личить, що ви аж помолоділи, мамо. І поки я буду, то прошу вас його не знімати.

– А скільки ж ти пробудеш, сину?

– Тиждень, мамо, – вимовив Іван тихим голосом.

Люда не могла заснути. Все думала: про Іванка, про війну, про дітей, про життя своє і про сусідку. Що ж вона подумає, коли побачить той халат? Заснула аж над ранок з важкою головою. Ранесенько пробудилася, і як завше, стала молитися.

Воля мого сина для мене головне, а сусідка – нехай вибачає,  подумала, і одягнувши халат, пішла на грядку вибирати огірки…

Раїса ОБШАРСЬКА.





Loading...


Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares