Небо, яке ще зовсім недавно чарувало своєю блакиттю, здавалось, розривається навпіл від блискавиці і гірко проливає сльози рясним дощем. Щось подібне на душі було й у Софії.
Здавалось, ще недавно вона раділа життю, насолоджувалась кожною його хвилиною. Поки не зустріла його – вродливого кароокого парубка, який чомусь дуже збентежив її серце.
Зустрічі з Василем, лагідність його погляду, цілунки, пестощі і ніжні слова, які він їй говорив, якоюсь невидимою ниточкою зблизили їх настільки, що, здавалось, дівчина не те що дня, а й години, ні, навіть хвилини, не може прожити без нього.
Невдовзі Софія закінчила школу і твердо вирішила вступити до вишу. А коли мрія здійснилася, смуток закрався у її душу.
– Васильку, а що ж тепер буде з нами? Я навчатимусь у далекому Львові. А ти… ти…, – ковтаючи сльози, гірко промовляла Софія, так і не спитавши, що буде з їхнім коханням, якому долати тепер сотні кілометрів. Вона добре розуміла, що не зможе часто бачити свого Василька. Семигодинний переїзд у маршрутці, та ще й немалі гроші на квиток. яких у Софії і так було обмаль (вона була з небагатої сім’ї), не дозволять їм бачитись щотижня…
– Я знаю, про що ти подумала, – висловив вголос думки дівчини коханий. – Не хвилюйся, моє сонечко. Ти ж знаєш, як сильно я тебе кохаю. З нетерпінням чекатиму тебе стільки часу, скільки буде потрібно. І завжди пам’ятай, що, крім тебе, мені ніхто не потрібен. Чуєш? Ніхто!
Немов важкий камінь упав Софійці з душі після цих слів. Адже її Василько ніколи раніше не зізнавався дівчині в коханні. А у такий важкий для неї період вони значили вдвічі більше.
А потім були зустрічі, прощання, і знову зустрічі. Як тільки випадала нагода, Василь приїжджав до коханої. Софія теж заощаджувала стипендію, щоб частіше бачитись зі своїм Васильком. Відстань зробила їх стосунки ще міцнішими.
Так непомітно злетіли студентські роки. Повернувшись додому, Софія з Васильком планували спільне майбутнє, говорили про дітей. Та ще одне випробування долі лягло на їхні плечі і, на жаль, їм не судилося його подолати. Василеві з військкомату прийшла повістка до армії.
…Проводи, сльози, прощання з коханим. Знову і знову прокручує їх у пам’яті Софія. Це все, що залишилося з того дня, коли вони бачились востаннє. А ще… Його волосся у згорточку паперу, яке Василько, йдучи захищати Батьківщину, залишив дівчині як пам’ять про їх палку любов.
Летіли листи за листами, сповнені теплих слів кохання і болісних страждань від розлуки. Софія вірно чекала судженого, але їй одній важко було переживати хвилини розлуки з ним. Тому одного дня, випадково зустрівшись зі своєю шкільною подругою Мар’яною, розповіла їй про Василька і те, як важко їй без нього.
Мар’яна, яка завжди заздрила Софії, розраджуючи подругу, вже вимальовувала у своїй голові лицемірний план. Вона вирішила будь-якою ціною відбити Василя у Софії. Мар’яна ще в школі «упадала» за Василем, але тоді він їй сказав: ні. Потім дівчина вийшла заміж за нелюба і жила з ним в іншому місті. Та їх шлюб був надто хитким, як зараз модно говорити, з розрахунку, тому через три роки Мар’яна повернулася у рідне місто, де і зустрілася зі шкільною подругою. Ситуація, про яку розповіла Софія, була їй, як кажуть, на руку. Ніби випадково запитала, де служить Василь, запам’ятала адресу й одразу ж вирішила діяти.
Кілька листів на кшталт: «Василю, Софія зустрічається з іншим хлопцем і незабаром відгуляє весілля, а ти залишишся з рогами, які вона тобі наставила», зовсім вибили хлопця з колії. А Мар’яна не зупинялася. Свою довірливу, наївну «подругу» запевнила в тому, що Василь має іншу.
Стіна відчуження вимурувалася між колись такими рідними та близькими людьми. Перестали летіти теплі листи. Вони ні про що не розпитували один одного. Просто обоє відчули, що розлука неминуча.
…Відтоді минуло понад 30 років. У Василя і Софії – свої сім’ї, а Мар’яна, як і заслужила, одна. І все наче забулося, простилося, якби не ота блискавиця і заплакане небо. Того дня у несміливому, як і колись, в юності, погляді зустрілися очі Софії і Василя. У цих очах не було ні гніву, ні болю – лише маленька іскорка. Вони давно пробачили одне одному, хоч правда виявилась тільки тепер у цій довгій, невимушеній розмові.
Василева дружина теж звалася Софією, і навіть своїх дітей вони назвали однаково. Дві споріднені душі, яких розділяли вже не сотні, а тисячі кілометрів протягом стількох років, мали чимало тем для розмови.
– Весь цей час я думав про тебе, – сказав уже немолодий Василь. – Та тепер кожен з нас має сім’ю, і ми не маємо права завдавати болю своїм рідним так, як колись зробили з нами. Хоч я і досі кохаю тебе…
– Не треба слів. Давай помовчимо, як колись, у молодості. Від долі не втечеш. Мабуть, так вже нам судилося. Минуло тридцять літ, а моє серце,.. – пекучий клубок у горлі не дав Софії договорити.
Жінка нечасто приїжджає до рідного міста, надто далека дорога від Харкова, де живе зараз з сім’єю. Але коли їй вдається відірватися від буденних клопотів і приїхати до старенької матері, то при зустрічі з Василем у їхніх очах ще горить ота маленька іскорка кохання, яке вони пронесли крізь десятиліття у своїх серцях, незважаючи на розлуку.
