1.
Кажуть, що життя – це не ті дні, що минули, а ті, що запам’яталися. Мені чомусь пригадалися дев’яності роки. Як ми пережили? Страшно подумати, але я все це згадую з гумором і завжди з оптимізмом дивлюсь у майбутнє. Мій батько говорив, що українці – народ, загартований вогнем, який виживає у лихий і відчайдушний час. Я про це пам’ятала, бо знала – так, як було, вже не буде. Країна перебуває на етапі Перебудови… Всі долали загрозливу кризу, використовуючи методи – можливі й неможливі.
Жили, як горох при дорозі, надіючись, що все-таки прийде і на нашу вулицю свято. І воно прийшло… Відкрили кордони… Наш народ вирвався, як мавпа з клітки, й рвонув хто куди, забувши про негаразди долі.
2.
Розхристана сусідка Марина ввірвалася до моєї оселі, як вихор.
– Ти чула, – мовила голосно, – що майже всі тернополяни поголовно їдуть до Польщі.
– Для чого?
– Везуть на продаж золото, – не вгавала Марина. – Але можна перевезти тільки те, що на тобі, а решта конфіскують. Та наші люди завжди знайдуть вихід. Мені розказувала Віра зі сусіднього під’їзду, що обвішала всі пальці, вуха, шию, і так її пропустили. Продала все. Приїхала з-за кордону з такими сумками, що ледве несла. А ще кажуть, що пляшку горілки можна обміняти на турецький светр.
– Я в житті не була за кордоном… Мови не знаю. Який з мене торгаш?
– Ніби я знаю, – призналася Марина. – А Віра знає мову? Якось поїхала і щасливо повернулася. Тепер ходить з піднятою головою, бо навезла джинсів, светрів і думає, що схопила Бога за ноги.
3.
Директор школи – Василь Йосипович, оголосив порядок денний педагогічної ради. Всі сиділи, як мокрі кури і думали про одне – коли буде зарплата. Вже півроку нема. Проблеми в усіх одинакові. Недавно замість грошей видавали продукти. Я набрала десять палок ковбаси, масла, цукру і заховала, щоб не з’їли все одразу. Хто знає, коли дадуть ще, а їсти треба щодня. Потрохи ділю кожному із сім’ї. У мого чоловіка очі лізуть на лоб. Щоразу запитує: «Де взяла?» Брешу, як можу, тільки б не знайшов схованку, бо з’їсть усе одним махом, і як кажуть німці – буде всім капут.
Ця клята Перебудова… До чого дожилися. Сьогодні розігрували талони на миючі засоби. Мені дісталося мило.
4.
– Завтра їду в Польщу, – радісно мовив мій чоловік. – Везу на турнір своїх вихованців. Упевнений, що дітей не перевірятимуть, і можна буде провести товар. Горілка є… і ще дещо, тож не пропадемо.
– Ти вже там ті светри не купляй, а може, виміняй на долари?
– Треба ще дітей вдягнути, а наступного разу обміняю.
5.
– Я привезла запчастину для трактора, – мовила Ліда, зайшовши до квартири. Це ходовий товар. За нього дають триста злотих.
– І що ти хочеш взамін?
– Твій Гриць що привіз із Польщі минулого разу?
– Нічого такого особливого… Може, комір з песця підійде?
– Якраз. Шию нове пальто.
6.
Приїхали з Мариною на митницю. Стоїмо, як дві дури з торбами. Народу стільки, що ні пройти, ні проїхати. Яблуку нема де впасти. Я забрала золото, що мала, побутові речі вигребла всі. Знайома принесла якусь залізяку, а вона, «зараза», тяжка, як дідько – зайняла півсумки.
Сидимо третій день на митниці. Брудні, немиті, нечесані. Я вже клену ту Перебудову – і в хвіст, і в гриву. Жили як жили – ні захотілося Горбачову змін. Усі перестали пити горілку, їсти цукор. Лежимо на дивані й дивимося телевізор. Пугачова співати не хоче, а каже, щоб на «суху» співала Рая. Народ підпільно тихенько мовить: «Дорогой наш, Горбачов, дорогой наш Міша, пілі, пйом і будем піть, только чуть потіше».
– Усе тіло свербить, – сердиться Марина. – Ще трохи – й наша черга. Хоч би нічого не конфіскували, бо мій Богдан з мене шкуру здере. Буде репетувати: «Я казав, я казав…»
Мовчу, як риба, бо картина така сама. Навіть гірша. Залишилося два перстені, й нема куди вчепити. Стою, як опудало в коноплях. На кожному пальці перстень, а як вузький, то й – два. На шиї п’ять ланцюжків, а на вухах – по три пари сережок.
– Може, сховай ці два, – радить Марина.
– Куди? Знайдуть… і пиши – пропало.
Поки ми розмовляли, на очі потрапила стара баба-монашка. Стоїть собі збоку. Речей нема. Така маленька, приємна. Тут мене осяяла думка.
– Бабусю, слава Ісусу Христу, – тихо вклонилася до неї.
– Навіки слава! – відповіла, лагідно посміхаючись.
– У мене така ситуація, – заїкаючись, почала я розмову.
– Що трапилося, дитино?
– Я бачу, що у вас нема речей, то, може допомогли б мені?
– Як?
– У мене залишилося два перстені. Не маю куди начепити. Може б, якось ви…
– Добре, – швидко погодилася вона. – Без проблем. Ближнього не можна залишати з бідою сам-на-сам.
Хитрий і лукавий блиск промайнув у її очах. Я від щастя аж зашарілась. Яка чутлива жіночка! Видно, що справжня монахиня. Приємна на розмову, привітна, щира… Скарб, а не бабуся.
Ми з нею проговорили майже годину, аж поки не підійшла черга. Але мою увагу привернув митник, який пильно спостерігав за нею. Я ще подумала: «Витріщився, мов на Зету Джонс».
– Ну, – звернувся до бабусі, – золото маєш?
– А ти як гадаєш? За мною стоїть ладна пані. Це її.
І тут же поклала перед ним мої два перстені. Повернулася до мене і пальцем тикнула в груди. Потім узяла паспорт і велично, наче пава пропливла на вихід. Мені відняло дар мови. Затряслися коліна. Вулканічна лава накрила з голови до ніг. Язик заплітається. Пальці затерпли, а сережки на вухах – дзвенять, мов дзвони у великодню п’ятницю. Ну, думаю, тільки пройду перевірку, то розітру бабу, мов муху.
Митник глянув на мене, як на мале пиво. Оглянув сумку й, поставивши штамп, – пропустив на вихід. Вийшла мокра, наче хлющ. Стан від сумок гнеться. Ледве плетуся. Такої ганьби в моєму житті ще не було.
– Пані… – почула знайомий голос.
Повернувши голову назад – побачила «свою» бабусю. Стоїть і посміхається. Мої очі повільно почали виходити з орбіт. Слина десь пропала. Змокріли жмені… Поки я добирала слова для неї, бо все-таки старша, та ще й черниця – вона витягнула з-за пазухи пакунок. Розгорнула його, а там… добряча жменя золота.
– Забирай свої перстені й не падай духом. На цих каламутних хвилях життя – кожний рятується і випливає як може. Гра вартує свіч…
