Цю історію оповіла мені Надія – 30-річна козівчанка, котра, як і я, присіла на лавочці під розлогою липою біля церкви. Тут, у мирному одухотвореному місці, поруч із розп’ яттям Спасителя, навіть мислиться якось по-іншому, подумала я.
Надя зі своїм сімейством завітала до Теребовлі на ювілей до родича, котрий мешкає поблизу святого храму. Сьогодні, як ніколи, вона відчула душевну потребу піти до сповіді…
Сергій і Надя закохалися ще у школі. Заледве обом виповнилося вісімнадцять, як вирішили одружитися. Звісно, батьки були проти: їм, молодим і зеленим, вчитися б далі, на ноги стати, а не про одруження думати. Та Сергій з Надійкою лише усміхалися на докір батьків, бо вважали, що немає у світі нічого важливішого за їх кохання.
Сергій влаштувався на роботу на фірму в обласному центрі, винайняв квартиру, щоб Надійка була поруч. Порошинки здмухував із дружини, обожнював її. І вона була б найщасливішою жінкою в світі, якби не гордий лелека, що вперто обминав їх поріг. Лікарі запевняли: і Сергій, і Надя – здорові, отож мають бути у них ще діти. Та минали роки, і Надя уже не вірила лікарям. І втомилася надіятися.
Якось, навідавши подругу, котра перебувала у декретній відпустці з двома хлопчиками –близнятами, Надя повернулася додому ніби не своя. «Скажи, Сергійку, чому світ такий несправедливий? Чому Оксані Бог одразу двох діток послав, а я одного не можу народити ?» –впала вона на канапу і зайшлася в безутішному риданні.
Сергій пестив її розкішне волосся: «Не плач, моя пташко, я щось придумаю», – сказав якось невизначено, бо що тут можна придумати , коли медики навіть ліків ніяких не приписують?
Наступного дня Сергій чомусь довго не повертався з роботи. Надя хвилювалася: може, щось трапилося? Коли почула дзвінок, поспішила відчинити чоловікові двері: «Слава Богу, це ти, а то я місця собі не знаходжу. Ти, мабуть, зголоднів, Сергійку?» «Я не голодний. Присядь, Надю. Маю до тебе серйозну розмову», – чоловікові слова заінтригували.
За вікном гуркотіло грозове небо, займалися блискавиці, освічуючи в темряві два силуети,
що притулилися один до одного. Було вже за опівніч, а Сергій розповідав Надійці про свій візит у дитячий будинок. «Мені там хлопчик один приглянувся. Іванком звати. Півтора рочки йому, а вже так гарно розмовляє. Оченята має сині-пресині, як у тебе… І кирпатий такий», – піджартовував Сергій, обережно підступаючи до головного запитання: може, їм усиновити Іванка?
Хлопчика вони змогли усиновити аж через півтора року, поки не вселилися в свою квартиру – такий юридичний порядок.
“Вилита мама”, – казали про Іванка ті, хто не знав, що він – не їхній. Утім, за два роки, відколи з ними хлопчик живе, він став для них найріднішим. Надя з Сергієм тепер уже не уявляли життя без сина … А як барвисто, мов у казці, обладнав Сергій дитячу кімнату!
Однієї ночі Іванко їх розбудив. «Мені сон страшний приснився. Про тата … Я боюся бути сам» ,- тіло хлопчика тремтіло, як листячко на вітрі. Надя поцілувала сина: «Ось твій татко, Івасику. Лягай біля нього і спи, наш солоденький».
Це було за якихось півдоби до трагедії, яка назавжди відібрала в Іванка –тата, а в Наді –коханого чоловіка. Повертаючись додому, Сергій, очевидно, хотів врятувати пса, що несподівано з’явився перед машиною. Раптово загальмував, не угледівши, як з-за рогу на величезній швидкості вискочило авто…
Надя не могла повірити у смерть чоловіка. «Господи! Яка безглузда смерть: врятував собаку, а сам загинув. Хіба це справедливо?» – голосила, безутішно припадаючи до домовини. Усе пливло перед нею, як у тумані: траурні вінки, свічки, нескінченний потік людей, що молились у скорботі. «Бог забирає найкращих», – чула за спиною.
Ті слова розривали їй груди: Сергій справді був найкращим, та додому вона мусить повертатися лише з Іванком, без чоловіка, котрий навіки залишиться у закосиченому різнобарвним цвітом цвинтарі.
Щовечора Надя молилася за Сергієву душу. Молитва поступово повертала її до життя.
Якось у їхнє містечко прибула будівельна бригада зводити дім по сусідству з їхнім. Була субота. Надя взялася мити вікна і помітила, що під підвіконням обвалився шмат штукатурки. «Ремонт так і проситься», – подумала.
Пір’їнкою збігла зі свого п’ятого поверху на будову. Попросила у будівельників цементу.
«Чому ж не чоловік, а ви беретеся до такої роботи?», – спитав молодий, з великими синіми очима хлопець, і вмить пожалкував за свої слова, побачивши, як по щоках Надії збігають сльози.
«Ох, тільки сліз нам тут ще не вистачало – дощу накличете! Нумо, у дім!» – спробував піджартувати будівельник, що назвався Василем.
Хлопець вправно взявся до роботи. Коли завершив, Надя запросила його до столу. Василь, як удома, не соромлячись, смакував борщем і варениками з сиром. Надя раз у раз поглядала на гостя: їй чомусь здалося, що вона десь уже бачила його. Їхні очі зустрілися, і Василь легенько взяв Надю за руку: «Чому ви плакали?»
Натягнуту атмосферу розсіяв дзвінкий голосочок Іванка. Розчервонілий хлопчик забіг із двору і своїми синіми очима-незабудками втупився у Василя: «Ви хто?»
Ще зависла у повітрі Василева відповідь, як Іванко уже вмостився у нього на колінах: «Ви – мій новий тато, так?»
Відтоді Василь став частим гостем у їхньому домі. Надя ніби помолодшала, зарум’яніла.
Відшукала закинуту косметику. З портрета, перев’язаного чорною стрічкою, дивився на неї її Сергій, і вона боялася зізнатися сама собі, що чепуриться для Василя. Терзала себе думкою, що не має права забути чоловіка. Та хіба вона його забула?
Лише що робити з тим дивним трепетом у серці, котрий мимоволі з’являється, як тільки-но вона побачить Василя? Як вигнати його зі снів, в яких він появляється щоночі? А Іванко… Він встиг полюбити Василя, прив’язався до нього. Врешті, хіба Сергій не бажав би їм щастя?
Коли Василь запропонував Наді одружитися, найперше, чого вона злякалася: що скажуть на це Василеві батьки? Усе-таки вона старша від нього на три роки. До того ж – з дитям. «У мене нікого немає, Надійко, окрім тітки, котра виховала мене. Батько помер давно, а про матір волію й не згадувати: повіялася світом, залишивши мене ще малим»,- сумно повідав Василь.
Надя була впевнена: там, на небесах, Сергій благословив їхній шлюб з Василем, адже той такий уважний і турботливий до неї та їхнього Іванка. А ще – Василь золоті руки має. Не вміє сидіти без діла. Ось і євроремонт завершив.
Сьогодні Надя поїхала у жіночу консультацію стати на облік: обоє бажають, щоб народилася дівчинка. «Доки мама повернеться – наведемо порядок», – сказав Василь синові упевнений –там назбиралося багато зайвого. Уважно перечитував кожен папірець,щоб,бува,не викинути потрібний.
Враз його очі зупинилися на листку зеленого кольору, де чітко і виразно було написано знайоме ім’я. Холодний піт заливав Василеве чоло,коли він знову і знову перечитував довідку. Вона була була з пологового будинку і свідчила про відмову його матері від новонародженого хлопчика. Господи, та невже таке може бути? – запульсувало у Василевій голові. Виходить, Іванко – його брат по-матері?
Колись щось таке казала йому тітка Настя, мовляв, ходять чутки, що матір народила ще одного хлопчика і залишила у пологовому будинку. Та тоді Василь якось не надавав значення тим словам. І ось ця довідка, яка не може викликати сумнів: усі дані у ній сходяться! А він ще дивувався, чому тепер всі кажуть, що Іванко на нього схожий! Ох, яка новина чекає Надійку!
«Я нелегко перенесла це повідомлення. І усе через людські плітки. Мовляв, я не мала права створювати шлюб із братом сина. Та хіба я знала?» – Надя витирає спітніле чоло. І додає: «Утім, якби знала, мабуть, не поступила б інакше. Навіть священик сказав, що слід слухати свій внутрішній голос. То –голос Бога, який навчає і веде до правди. У нас з Василем таки народиться дівчинка, котра стане Іванкові сестричкою і водночас -племіницею, адже Василь йому – і батько, і брат».
Ми попрощалися, як враз над Теребовлею зависли у небі одна над одною дві веселки. «Це – добрий знак», – упевнено сказала Надія.
Марія МАЛІЦЬКА.
