– Людоньки, ви чули?..
Гелька, наче Горгона, влетіла до сільської крамниці.
– Я повириваю її довгі патли! Голодранка!
Молодиці враз забули, за чим прийшли до магазину. Обступили Гельку. Всі знали, що в Олени, яку чомусь змалечку всі кликали Гелькою, – язик, наче бритва. Було цікаво: хто став Гельчиною «жертвою» цього разу.
– Думаю, хто квітки з городу краде? А то мій Васька. Внадився до Софійки Ковалевої. Всі ружі позрізав для тієї…
– То ви, Гелю, кажете про тих Ковалів з сусіднього села? – перепитали сільські сороки.
– Про них, аби їм… аби їй… Звалилися на мою голову…
– Софійка – слічна дівчина. Гарна. А яку косу викохала!
– Навіщо мені її краса і коса? Ми для Васьки нову хату збудували. Машину купили. Ні, не приведе він на моє підвір’я Софії! Бідної невістки мені не треба! Добро до добра повинно йти. А Ковалі… Ой, яке нещастя!..
Вдома Гелька пиляла чоловіка:
– Іване, напоум сина. Хіба ми добро старали для того, аби воно якійсь бідосі дісталося? В Ковалів четверо дітей. Їй-Богу на шию нам сядуть.
Іван перечити Гельці не вмів і не смів.
– Василю! – гукнув сина. – То правда про Софію Ковалеву?
– Правда, тату. А що? До весілля готуйтеся. Ось хотів вам сам сказати, але ви вже все знаєте.
– Знаємо! Щоб тим Ковалям!.. Яке весілля? Навіть не згадуй про ту дівку!
Гелька репетувала, наче перед кінцем світу. Іван втік до хати. А Василь не міг поміж материн лемент і слова вставити.
Склинала Гелька Ковалів страшно. Дійшло це й до Софії та її батьків.
– Василю, – крізь сум і сльози мовила дівчина, – знайди собі іншу пару.
– Ти мене не кохаєш?
– Не хочу, аби наше кохання було проклятим.
– Софійко, ми поїдемо звідси. Оселимося далеко. Ти згідна? Скажи, згідна?
– Є речі, від яких не втечеш. Я не хочу, аби нам навздогін летіли страшні слова. Прокляття переслідують людей. Не дають спокою. Від них не сховатися. Я боюся гніву твоє родини, Василю.
По схилених дівочих плечах стікало волосся кольору стиглої пшениці. А по обличчі – сльози. Василь зціловував цей солоний смуток. Гладив коси коханої.
– Як мені жити без тебе? – запитував. – Кого любити?
– Хіба я одна на цім світі? Іди, Василю.
Софія легко відштовхнула хлопця. Побігла. Волосся розвіялося. Дівчина була схожа на дивного птаха, який відлітав у теплу серпневу ніч. Це відлітало його кохання. Назавжди…
Вранці Гельку наче громом вразило. Всі квіти, до однісінької, були потоптані, понівечені. А Василь, який навіть у великі свята чарки до писка не брав, щось п’яно бурмотів у неспокійному сні…
…Минув час, зістарілися Гелька з Іваном. Уже й Василеве волосся сивиною взялося. На сусідських подвір’ях весело галасували внуки. А Гельчине обійстя сумувало. Василь так і залишився старим парубком. Став мовчазним. Ні з ким не товаришував. Осунувся.
– А яким гарним хлопцем був! – перемовлялися у селі. – Привітний, усміхнений.
– Гелька винна. Скапарала життя синові.
– А Софійка Ковалева виглядає, наче пані. Живе заможно. Молодшим допомогла на ноги стати. Батьків не забуває.
– Добре, що тоді до міста подалася. Не пропала…
– Чоловік в Софії, наче з картини.
– Бог бідним у помочі стає…
По неділях Василь возив на ринок продавати квіти. До райцентру – рукою подати. За свіжі, ще мокрі від роси, айстри, гладіолуси, жоржини чоловік не правив великих грошей. Базарники наставляли на розум дивака, мовляв, хто ж за копійки таку красу продає? А йому байдуже.
Гельці також не подобався синовий торг. Сказала йому про це. Василь у відповідь лише глипнув тяжким поглядом.
– Роби, що хочеш, – кинула.
…Софія з сімейством їхала до села. Вирішила сорокап’ятиріччя святкувати у батьківській оселі. Дмитро, чоловік, жартував:
– Нашій мамі скоро півстоліття буде.
– Ага, бачив би ти, тату, як на неї ще задивляються, – засміялася донька.
– Хто?
– Чоловіки, звісно!
– Ма, ти у нас суперстар! – підтримав розмову син.
Біля ринку Дмитро зупинив авто.
– Софійко, ходімо за квітами.
– І я! – зголосилася донька.
– Дмитре, в селі ж цілий квітник.
– Мамо!.. – хором мовили діти.
Біля відра з різнокольоровими, високими, неймовірно гарним гладіолусами, кимарив чоловік.
– Ваші? – запитав Дмитро.
Продавець кивнув головою.
– Софіє, як тобі?
Вона доторкнулася рукою до різнобарвного дива:
– Чудові…
– Беремо всі! Скільки?
Василеві перехопило дух. Він упізнав цю жінку. А вона його – ні…
– Дівчата, тримайте! – Дмитро поділив квіти між дружиною і донькою.
Василь дивився їм услід. В обох – у матері й доньки – майже однаковий ріст. Ставна фігура. І розвівається на вітрі біле волосся кольору стиглої пшениці. Які вони гарні! Які щасливі! Пригадав ту далеку серпневу ніч, в яку відлетіло його кохання.
– Прощай, мій ангеле… – прошепотів навздогін. – І прости, що не захистив нашу любов. Не вберіг…
У понеділок вранці Василя схопило серце. Приїхала швидка.
– Василю, на кого ти нас залишаєш? – лементувала Гелька.
– Цить! – уперше в житті крикнув на дружину Іван. – Гріх живого оплакувати.
– Можемо не довезти, – бідкалася медичка.
Василь розплющив очі. Молоденька лікарка видалася йому білим ангелом із сполоханим поглядом.
– Не залишай мене, – прошелестіли Василеві уста.
– Прощай, світку, – нечутно зітхнула душа.
