Коли віра творить дива…

Я не зустрічала настільки сильної жінки, як Ліля. Саме її можна назвати Мамою з великої літери. Тому і хочу розказати про цю жінку читачам «Сімейного гніздечка», щоб її приклад надихнув інших матерів. Щоб вони зрозуміли і повірили: ніхто так не допоможе своїй дитині, як мама.

У кожної людини в житті бувають важкі випробування. Одні – пливуть за тією течією, якою несе їх доля, а інші використовують будь-яку можливість, щоб отримати бажане. Та ніщо в житті не відбувається просто так, на все воля Божа.

Отож, хочу поділитися з вами історією, яка вкотре доводить, що віра таки творить дива…

Ліля та Богдан Тимошики – звичайне подружжя, яке живе у невеличкому селі Богданівка Підволочиського району. Ліля здобула у Кременці (звідки родом) медичну освіту, працює реанімаційною медсестрою у Тернопільській психоневрологічній лікарні, адже з дитинства полюбляла допомагати людям.

Добра, щира, справедлива і чуйна, Ліля завжди знаходила потрібні слова, щоб підтримати хворого. Інколи, як священик на сповіді, вислуховувала усе наболіле, адже нерідко саме вона була тією людиною, з якою в останні хвилини спілкувалися хворі. Про Лілю гарним словом відгукуються односельці та працівники лікарні. Переживши нелегке дитинство, без батька, який покинув її ще у п’ятирічному віці, заклопотаність мами, яка важко працювала, щоб прогодувати та одягнути двох діток, Ліля не озлобилася, а навпаки – вона стала більш доброю і співчутливою. Важливу роль у її житті відігравав старший брат, який замінив батька.

Богдан, чоловік Лілі – майстер на всі руки. Своїми силами добудовує власний будинок і завжди знаходить час допомогти іншим.

Жили вони душа в душу, та лиш одного не вистачало для сімейного щастя – діток. Майже десять років Ліля і Богдан оббивали пороги лікарень, та медики розводили руками. Після двох операцій Ліля надіялася на таку бажану вагітність, та з часом її надія потрохи згасала. Лише не згасала надія на Бога. Часто подружжя відвідувало святі місця, приклонялися до чудотворних ікон, просили у Господа маленьке дитятко. І допомога не забарилася – Ліля і Богдан очікували на сина! Яке це для них було чудо… Словами – неможливо передати.

Вагітність проходила важко, тому майбутній мамі доводилося майже увесь час лежати на збереженні. Саме у лікарні я познайомилася з Лілею. Ми дуже здружилися, обмінялися номерами телефонів і роз’їхалися по своїх районах, залишивши поміж себе довгі телефонні розмови.

Три роки тому, двадцятого березня о сьомій ранку задзвонив мій телефон: «У мене відійшли води!..» – крізь сльози сказала Ліля. ЇЇ розпач можна було зрозуміти, адже ішов лише шостий місяць вагітності. «Скажи, що все буде добре…» – плакала вона, а я не знала, що відповісти і як підтримати, та в душі вірила, що все дійсно буде добре, намагалася її заспокоїти і подумки молилася за них.

Наступного дня Ліля народила хлопчика. Маленьке янголятко, яке важило лише один кілограм 400 грамів, відразу забрали у реанімацію. Лікарі не давали жодних прогнозів і не вірили, що маля виживе. Не довго думаючи, батьки у реанімаційному відділенні охрестили синочка, давши йому ім’я євангеліста Матвія. У молитві минали години за годинами, бо на маленького Матвія чекали важкі випробування. Уже наступного дня гірка чаша сліз знову очікувала Лілю, її синочка прооперували. Здавалося, що усе погане позаду. Матвійко мужньо переніс важку операцію, от-от і самостійно почне дихати. У це вірила уся сім’я і просили у Бога здоров’я для новонародженого.

Враз Лілині надії обірвалися. Із реанімації вийшов лікар і повідомив про смерть Матвійка, дозволивши мамі попрощатися з сином. Лілі здавалося, що життя обірвалося в неї. Взявши на руки сина, вона щосили тряснула ним і сказала «Боже, поможи!!!» І Матвійко задихав… Який шок був у лікарів, медики не вірили своїм очам. Адже вони, досвідчені спеціалісти, не змогли реанімувати дитину, а мама – змогла. Та це не останні випробування, які лягли важкою ношею на маленького Матвія і його сім’ю.

Півроку реанімації і ще дві клінічні смерті… Тричі Матвійко помирав і тричі його рятували мамині молитви та мамині руки. Коли у Матвійка вдруге зупинилось серденько, Лілі приснився сон, що в палату до її сина прийшов священик і почав миропомазувати хлопчика. Прокинувшись, Ліля відчула, що з сином щось не так, і зателефонувала у реанімацію. Їй повідомили про другу клінічну смерть немовляти. Та Матвійко знову задихав. І втретє, коли її синочок помирав, Ліля, будучи біля нього, сама не знаючи як, задрімала. І сниться їй Діва Марія, яка бере на руки Матвія, і несе його на гору, і усе це супроводжується дитячим співом. Від того співу Ліля прокинулась і вжахнулась: синій і холодний Матвійко мирно лежав поруч. Вона, наче на крилах, зірвалася до сина і знову з молитвою тріпнула ним, і він знову почав дихати.

І хто знає, чим би все це закінчилося, якби знову не сон… Одній жінці по палаті, яка щиро співчувала Лілі і її маленькому синові, приснився Ісус Христос, який мовив до неї: «Скажи Лілі, що Матвійкові тут тяжко, нехай везе в Київ, там допоможуть». Цей сон жінка переказала Лілі, і вона забрала синочка до столиці, де йому провели ще одну операцію.

Важко повірити в переказане мною. Можливо, я б і сама сумнівалася, та знаю, що це все дійсно відбувалося. Адже Матвійко ріс на моїх очах, ми з Лілею часто телефонували одна одній, а також зустрічалися.

Матвійко підростав, а мама й усі рідні все більше молилися за нього. Усі маленькі досягнення хлопчика були тісно пов’язані з великими церковними святами, хоча зараз важко згадати усі деталі. Добре пам’ятаю, як на Різдво Христове Матвійко самостійно сів, на Великдень почав ходити, тримаючись за дві руки. А коли до Львова привозили ікону Нерукотворного образу Ісуса Христа, приклонившись до тієї ікони, Матвійко пішов без сторонньої допомоги.

Перше своє слово «мама» Матвійко вимовив на день Матері. І це справді було велике свято для Лілі. Однак, щоб Матвійко не відрізнявся від своїх однолітків, йому потрібно ще багато пережити. Та Ліля з Богданом не з тих, хто здається, вони себе обділять, а сина поставлять на ноги.

Три реабілітації у Харкові також допомогли у фізичному розвитку хлопчика. Та основну допомогу він віднайшов у Івано-Франківську, де щирою вірою і молитвою за допомогою церковного «коп’я», монах Василь лікував Матвійка. Після такого духовного зцілення маленьке хлоп’ятко розвивалося все краще. Матвійко більше почав розуміти і розмовляти. Також він з мамою ще проходить терапію в оздоровчому центрі «Дарина» у Києві. Ліля щиро дякує усім за матеріальну і моральну підтримку, усім, хто молиться і переживає за її сина.

Зараз Матвійкові три рочки, він такий уважний у церкві, дуже любить приклонитися до ікон, так щиро складає свої ніжні маленькі рученята і, схиляючи голівку, по-своєму молиться. Це дуже чутливий хлопчик. У селі, коли має хтось померти, напередодні Матвійко пильно вдивляється в нічне вікно і показує пальчиком, щось при тому незрозуміло говорить, а зранку його прогнози завжди збуваються.

Інколи я дивуюся, як Лілі вдається так піклуватися про свого синочка і допомагати йому. Хочу сказати усім матерям, у яких є подібні історії, ніколи не здавайтесь і не втрачайте надії, бо, якщо сильно вірити, то все буде добре, адже віра творить чудеса!

І саме Ліля надихнула мене на ось ці рядки: