Інна гордилася статусом «дружини чиновника». Валерій Петрович, її чоловік, для багатьох був потрібною людиною. «Моє шануваннячко, пані Інночко…», – гречно віталися з нею знайомі та підлеглі Валерія Петровича, зокрема чоловіки. Жіноцтво з масляною усмішкою запитувало, як справи, вихваляло її сумочки, стильний одяг, дороге взуття, зачіски. А поза очі дружно перемивали Іннині кісточки й гадали, коли Валерій Петрович знайде чергову пасію. Їх, офіційних і неофіційних «коханих жінок», у нього було багато. І щоразу молодша.
Подруги радили Інні добре подумати перед тим, як стати дружиною Валерія Петровича. «Ви ж знаєте: мій екс-благовірний повіявся у світи, аліментів доньці не платить. Навіть не знаю, де він. Набридло міняти наймані квартири. Поки є краса і молодість, треба скористатися шансом, – віджартовувалась Інна. – Дівчата, я ще й вам допоможу…»
Після одруження Інна не мала часу для зустрічей з подругами. «Я тепер дружина чиновника», – відповідала. Поспішала то на офіційні зустрічі разом із чоловіком, то на забаву, то ще кудись. Згодом подруги зрозуміли, що вже стали колишніми й перестали Інну турбувати.
Тетяна зателефонувала до Інни від безвиході. Синові зробили операцію. Потрібні гроші на реабілітацію. Родина, колеги з роботи, друзі допомогли, чим могли. Але цього виявилось мало. Вирішила позичити грошей в Інни. «Ми завтра їдемо на відпочинок за кордон. Ти не уявляєш, скільки це коштує! – «бідкалася» Інна. – Повернемось через десять днів. Я дамся чути. Чоловік щось придумає. Він може все!».
Телефонного дзвінка від Інни ні через десять днів, ні через місяць, ні через рік Тетяна не дочекалася…
Інша подруга Неля «перетнулася» з Інною на благодійному вечорі. Інна зробила вигляд, що Нелю не помітила. Вона з Валерієм Петровичем була в оточенні людей не з Нелиної орбіти – заможних, впливових.
Від колишньої Інни не залишилося й сліду. Змінила ставлення до людей, зачіску, колір волосся і душу. «Ти бачиш, якою гоноровою Інка стала. Йде – землі не торкається», – говорили між собою екс-подруги і знайомі. «Кажуть, Валерій Петрович готовий небо для неї прихилити». «А я чула, що він Іннину малу не любить. Валерій Петрович начебто дітей узагалі терпіти не може. Тому Інна доньку до батьків відправила. Там до школи ходить. У нього з жодною дружиною дітей не було».
Чотири роки подружнього життя видалися для Інни казкою. Чоловік справді недолюблює її доньку. Але цю проблему вона вирішила. Маринку з радістю взяли до себе батьки. Інна побачила стільки світу, що дехто за все життя не спроможеться. Її шафа забита стильним одягом, холодильник – делікатесами. І нова автівка на стоянці.
…Якось врапт Валерій Петрович збайдужів до Інни. Вона здогадувалася: мабуть, знайшов нову пасію. Коли чоловік спав, шукала в його кишенях «речові докази» зради. Намагалася вловити запах чужих жіночих парфумів. Але «компромату» не було. Врешті вирішила відверто поговорити з чоловіком.
– Що трапилося, коханий?
– Я втомився.
– Ти багато працюєш. Може, кудись поїдемо на кілька днів?
– Я втомився від тебе.
– Що я не так?..
– Я пригледів житло для тебе. Двокімнатну квартиру. У новому будинку. Там уже ремонт роблять. Меблі також куплю. Через два-три місяці зможеш перебратися.
– Хто вона?..
– Гарна молода дівчина.
– А я, виходить, стара?
– Інно, час від часу в житті треба щось міняти. І коханих жінок також.
– Ти говориш це так, начебто жінки для тебе – речі ширвжитку.
– Жінки – це свято. Але жодне свято не триває вічно.
– Казали мені, що ти…
– Інно, я не виставляю тебе на вулицю голою-босою. До речі, машину також залишай собі.
– Всі ви, чиновники, такі! Може, мені варто розповісти пресі про твої таємні бізнесові справи? Про…
– Сповідь ображеної жінки? Не опускайся так низько. І що ти знаєш про мої справи? Невже я колись обговорював їх з тобою?
…Через три місяці Інна переїхала у нове помешкання. А в її паспорті з’явився штамп про розлучення.
Ті, що колись віталися «моє шануваннячко, пані Інночко», почали вдавати, ніби незнайомі з нею, бо перестала бути дружиною чиновника. Тепер їхня увага і «шануваннячко» діставалися новій обраниці Валерія Петровича – красуні-брюнетці модельної зовнішності. Про себе нарекла пасію колишнього чоловіка «Барбі». Ненавиділа її. Вважала своєю кривдницею. І заздрила водночас. «Барбі» була дуже гарною.
Інна хотіла зустрітися з «Барбі». І якось така нагода випала. Вони, виявляється, ходили в один косметичний салон.
– І як тобі мій колишній чоловік? – без «привіту» і «доброго дня» запитала в «Барбі».
– Що саме вас цікавить? – з лукавинкою в очах поцікавилася та.
– Ти… ти… він і тебе залишить. Покористується і залишить! – зірвалася на крик Інна.
– Інно Степанівно, – мовила господиня салону, – у нас не прийнято…
– Ненавиджу! – вигукнула Інна й вилетіла з приміщення.
Більше вона туди не ходила.
…У новому помешканні Інні було сумно й самітньо. Розрадою була донька, яку забирала на вихідні від батьків. «Може, перевести її до міської школи?» – запитала у матері. «Не поспішай. Спершу, на роботу влаштуйся».
Інна таки зателефонувала Валерію Петровичу. Їй справді потрібна була робота. «Я допоможу», – відповів коротко. «Ти не проти, аби я продала машину? Гроші потрібні». «Роби, що хочеш. Це ж твоя автівка».
Валерій Петрович влаштував Інну на роботу в одну з установ. І попросив більше його не турбувати.
Скоро в Інни день народження. Гадала, кого б запросити. Друзі й колеги Валерія Петровича відпадали. Батьки не приїдуть, бо мати підвернула ногу. На новій роботі до Інни ставляться холодно. Вона для співробітників – колишня дружина чиновника, який нікому нічого не зробив за «дякую». На місце Інни були інші, кваліфіковані, претенденти. Але воно дісталося саме їй, тому що…
«Може, запросити Нелю, Таню, інших дівчат?» – подумала. Набрала номер Тетяниної мобілки. Недійсний… Зателефонувала Нелі. «Ти-и-и?» – здивовано перепитала колишня подруга. «Нелю, пам’ятаєш, у мене завтра день народження. Хотіла б тебе запросити. Таню також…». «Дякую, я не прийду». «Як Таня, її син?» «Все гаразд. Інно, вибач, не телефонуй мені більше». «Нелю, ти знаєш, що Валерій Петрович…» «Знаю, залишив тебе. Мабуть, важко бути колишньою дружиною чиновника». Неля поклала слухавку. «І колишньою подругою також…» – мовила в нікуди Інна. Й заплакала…
Ольга ЧОРНА.
