Вона була, наче вітер. Непосидюча і вперта. Її мрії завжди летіли у мандри…
Колись її спинив хлопчисько зі смішним ластовинням і ранньою закоханістю в очах. Він називав її королевою на семи вітрах. А вона жартувала: королева не може бути у простій ситцевій сукенці і сандаликах з відірваним пасочком. Він по-дорослому супився. Червонів. Соромився сказати, що колись подарує їй сукню з пелюстків троянд, діадему з достиглих серпневих зір, туфельки, як у Попелюшки. Той хлопчисько був у душі поетом. Але ніхто про це не знав. Навіть вона…
…Писав записки – запрошував на побачення. Малював її на клаптях хмарин. Він був ще й художником…
…Перший успіх, другий, третій… Він став модним та бажаним на виставках і у вишуканих товариствах. Біля нього вилися манірні жінки. Рудоволосі бестії й фатальні брюнетки крали його ночі. Їм імпонувала його слава і щедрість. Королева в ситцевій сукенці тихенько сиділа у найдальшому закапелку його душі, очікуючи, коли про неї згадають.
…Тієї страшної миті зрозумів: його рука більше не зможе тримати пензлика. Талант розбився разом з автівкою і пляшкою недопитого віскі.…
Оселю перестали навідувати вишукані жінки. Друзі стали колишніми. У тривожні, короткі сни прибігала тільки вона – в сандаликах з відірваним пасочком. З діадемою дощових крапель у розпущеному волоссі пшеничного кольору. Коли прокидався, відчував запах вітру…
…Вчився малювати лівою рукою. Виходило незграбно. Жбурляв фарбами. Ламав пензлі. Біля мольберта сиділа самотність, спостерігючи за його муками. Чекав ночі. Може, знову зустріне у сні свою згубу…
…Не знав, як вона тепер виглядає. Змальовував її образ із колишніх світлин. Додавав дорослості. У його майстерні – галерея картин, присвячена одній жінці. Створена лівою рукою і серцем…
…Це була перша виставка після тривалого мовчання. Його роботи хвалили шанувальники, заздрісники і критики. «Хто це?» – запитували, дивлячись на незнайомку, втілену у десятках образів. Усміхався загадково і сумно. Як би він хотів, щоб вона була в цій залі…
…Її обличчя ховали поли капелюха. Неквапом оглядала виставку. Найбільше збентежили дві картини. На одній – дівча у ситцевій сукенці, в сандаликах з відірваним пасочком, з розкуйовдженим вітром волоссям і величезними здивованими очима, в яких умістився світ. А поруч – на іншій – молода жінка у розкішній сукні з біло-рожевих пелюстків троянд, з діадемою із золотих зір, у туфельках, мов у Попелюшки і неймовірною схожістю з «ситцевим» дівчиськом. Диптих – «Моя королева».
«Хто вона?» – перешіптувалися за її спиною.
«Де вона?..» – думав він.
Кілька разів пройшов мимо. Не впізнав…
Шанувальники і критики писали відгуки. Написала й вона: «Чудово і талановито. Королева без семи вітрів…».
