Що між нами було? Тихий дотик руки і несміливий погляд. Вечір серед людей у загубленому невеликому містечку. Хтось спішив з роботи додому, хтось на останню електричку чи маршрутку до села. У цьому містечку на заводі, де платять небагато, працюють приїжджі, але хоч якась робота є.
І лише ми блукали просто так старими вуличками. Нагрітий асфальт вбирав запах розквітлих лип, у верховіттях яких гули оксамитові джмелі. На розі однієї з вулиць стояла давно невмивана кав’ярня. Дощі не залітали під розлогий дашок, а господар, очевидно, не вважав за потрібне зняти з вікон мереживну павутину.
Усе це нагадувало кадри фільму з позаминулого століття. Тільки жінки і дівчата були одягнені у джинси і короткі плаття. І вулицями не їздили фіакри.
У сутінках кав’ярні ти взяв мене за руку. Ледь торкнувся губами моєї щоки. Тіло наповнювала незбагненна млість. Я бажала, щоб зникли зовсім люди за вікном, я жадала твоїх обіймів.
Та господар приніс каву. І солодко-тягучий лікер. Він осідав липкою плівкою на губах. Хотілося заплющити очі й уявляти, що це ти цілуєш мене.
Насправді ми розмовляли ні про що. Про те, що я давно заміжня, що у мене майже дорослі діти, а ти так і не зустрів ту, єдину, на усе життя. Я знала, ти кохаєш мене. Кохаєш з першої хвилини нашого знайомства. Коли я, безтурботна і щаслива, на лісовій галявині відпочивала з друзями. Тоді ти випадково опинився у цьому місці. Хлопчисько у синій сорочці з такими ж синіми очима. І я втратила спокій. Я відчувала, як ти голубиш мене лагідним і водночас жагучим поглядом.
Це було Кохання. Неймовірне, незбагненне почуття, яке по-справжньому торкнулося моєї душі. І я зрозуміла: у житті не буває нічого випадкового.
Ти запропонував відвезти мене додому. Літній вечір заколисував такою глибокою ніжністю, що хотілося плакати. А ще я знала: ми ніколи не будемо разом.
Мій синьоокий хлопчисько… Ти як дитина – не розумів, чому, коли нарешті зустрілися дві половинки, люди не можуть бути по-справжньому щасливими. Тисячі «чому»…
Літо пахло суницями, розквітлими липами і медом. Ромашками і волошками, зібраними тобою у букет для мене.
І в це літо своїм категоричним «ні» я розбила твою мрію і своє серце. Я так міцно затиснула у кулачок свій біль, розпач і безнадію, запропонувавши те, що було тобі не потрібне. Дружбу… Я не могла вийти за тебе заміж, а інших стосунків ти не хотів.
Дощ тихо змивав мої сльози, коли ти сказав, що їдеш за кордон. Що не можеш ходити вулицями одного зі мною міста – надто болить. Якби ти знав, як боліло мені! Особливо від твоїх слів: «Я нікого так не любив, як тебе. І ніколи любити не буду. Але і тебе ніхто так не кохав. І не буде…»
Це було правдою. Та на терезах долі переважила сім’я. І «що скажуть люди».
Ти поїхав. Від утвореної порожнечі так страшно боліли душа і тіло. Ми навіть не спілкувалися по телефону. Ти пропав з усіх соціальних мереж. Я жила звичним життям: дім-робота-дім. Особливо не потрібна дітям, у яких свої інтереси. І чоловікові з його риболовлею, полюванням, друзями…
І ось це забуте містечко. Я приїхала відвідати одну художницю. Колись ми бували у неї разом. А ти? Ти, виявляється, лише вчора повернувся з далеких доріг. І вирішив побродити там, де ми були щасливі.
У світі таки немає нічого випадкового. У мереживній павутині губився лік часу. Ліниві джмелі медово обціловували липовий цвіт. Ми думали про одне: про те, що могли б у цій гармонії світу бути дуже щасливими.
Мій синьоокий хлопчиську, ти мав рацію: мене ніхто більше так не кохає…
А кава з дорогим лікером чомусь гірчили, гірчили…
Інна ЗАРНЮК.
