Софія сиділа в інвалідному візку й на повні груди вдихала пахощі природи. Їй так хотілося вийти на вулицю, піти до своїх учнів до школи, якій віддала більшу частину життя…
Почулися кроки. Син, радісно підстрибуючи, вбіг до кімнати.
– Мамо, нам поштарка листа принесла, – випалив і простягнув їй конверт.
Софія здивувалася. Хто б мав їй писати? Почерк, нерівний і трохи розтягнутий, видався знайомим.
«Здрастуй, Сонечко!» – прочитала й завмерла. Так ще у школі її називав один хлопчисько, до безтями закоханий у неї, – Сашко Боднар. Він, кирпатий, з білявим чубом, сидів позаду і завжди списував математику. Час від часу Сашко залицявся: шарпав за чорняві кіски, штовхав. У старших класах підкидав під парту записки-освідчення. Та Софії, вродливій відмінниці, було байдуже до Сашкових знаків уваги. Вона дружила з високим, чорнявим й інтелігентним Арсеном. Удвох вони вступили до одного вишу, а згодом й одружилися та народили сина Олександра.
Сашко ж закінчив будівельне училище. Потім була армія. Відслуживши, поїхав десь на заробітки. Одружуватися не поспішав. Усе жартував, що Софія навіки вкрала його серце…
«Я знаю про автомобільну аварію, знаю про смерть Арсена, знаю про твою інвалідність, Софійко. Мені дуже шкода, Сонечко. Та хочу, щоб ти знала: я й досі кохаю тебе, тому пропоную стати моєю дружиною. Повір, Олександрові буду добрим батьком, а тобі – гарним і люблячим чоловіком. Роки розлуки навчили кохати тебе на відстані. Довго не наважувався турбувати твій сум за Арсеном, але минув час і тобі потрібно жити задля сина і задля себе…»
Софія витерла гірку сльозу, склала аркуші та вклала у конверт.
– Мамо, хто це пише до нас? – запитав Олександр.
– Ніхто, синку. Це хтось адресою помилився, – вперше збрехала дитині.
Минав час. Софії заледве вдавалося зводити кінці з кінцями. Не раз пригадувала рядки зі Сашкового листа: «Напиши мені, Сонечко».
Не писала. Не хотіла, щоб бачив її такою немічною, нещасливою.
Хтось постукав. До Софії долинуло синове: «Доброго дня, а вам кого?»
– Ти, напевно, Олександр? – почула ніби знайомий голос. – А мама де?
До кімнати увійшов високий засмаглий чоловік.
– Привіт, Сонечко, – привітався лагідно. І в кімнаті, чи то Софії здалося, чи, справді, війнуло весною.
…Вони довго розмовляли. Він цілував її руки, розповідав про свої почуття й благав зробити його щасливим. Вона плакала, розказувала про Арсена й сина…
– Але ж я не відписувала тобі, – нарешті зважилася зізнатися. – Чому ж приїхав?
– Ти – ні. Але Олександр – так, – і він подав їй листа.
Розгорнула й похапцем пробігла рядки, старанно виведені почерком дванадцятилітнього сина:
«Доброго дня, дядьку Сашко! Пише до вас син Софії Олександр. Пробачте, але прочитав вашого листа. Мама не хоче відписувати, але знаю, що вона пам’ятає вас, і їй дуже потрібна допомога. Мама просто дуже горда. За це її татко й любив. Татка нашого нема ось уже чотири роки. Я дуже сумую за ним, але розумію, що мамі треба жити далі. Якщо ви любите маму, як любив татко, то приїжджайте. Олександр. Ми чекаємо…»
І ось ця зустріч, яка принесе Софії і її синові щасливе майбутнє.
Та поки що Софія цього не знає. Сильні Сашкові руки пригортають її до грудей. По обличчю Софії котяться сльози. І чомусь тепліє на душі.
Оксана КИШКАНЮК, с. Слобідка, Заліщицького району.
