Мадам Франція

Мадам Франція

Маленькі ангели в білих льолях злітають з Ейфелевої вежі. Кумедні й пустотливі. Сміються і підморгують. Вона має подібних картин десятки. Небо, Ейфелева вежа і ангели. На цій картині маленький ангелик тягне за чубок вежу до неба. А на цій – білі крила її обійняли. Тут хмарка перечепилася за вежу і здивоване ангелятко протирає сонні очі. А цей ангел засумував. Хочеться погладити його кучері-кілечка. Павлина усміхнулася до маленького ангелятка…

Ейфелева вежа здаля схожа на вишукану пані у довгій сукні. Так здавалося Павлині. На деяких картинах вона одягала їй капелюшка, пов’язувала легкий шалик. А тут закоханий Париж милується своєю мадемуазель у мереживних білих шатах…

…Покійна матір кликала її Павою. Дівчата – Пашкою. Хлопці – Павлом. Після смерті матері Павлину забрала до себе тітка Тамара – рідна материна сестра. Тітка жила в маленькому провінційному містечку. Крім Павлини, мала трьох своїх дітей. У містечку тітку вважали героїнею за подібний вчинок. Вона ж і до своїх дітей, і до Павлини ставилася стримано-суворо. Чоловік, дядько Василь, називав дружину генералом. І навіть не намагався у чомусь перечити. Павлина добре пам’ятає: тітка один лише раз погладила її по голові. Тоді дівчина мала сильну простуду.

Тітка не тратилася на іграшки для дітей. Треба було годувати, взувати, одягати сім’ю. Для малої Павлини іграшками було небо, хмари, дерева, квіти. Вона любила спостерігати за хмарами і бавитися з ними «в мальованки». Пальчиком дівчатко водило по небесній палітрі. Здавалося, що це вона змушує рухатися величезні кудлаті хмариська. Інколи мала подумки сідала на м’якеньку рожево-білу хмарку і летіла туди, де зараз мама. Дядько Василь казав, що мама на небі з ангелами. І їй там добре. Павлина не розуміла, чому ангели маму забрали, а її залишили.

Тітка Тамара відвела Павлину до першого класу. Сказала коротко: «Мої діти двійок не приносять. І ти не повинна».

Сироту вчителі любили і шкодували. Вона ж виявилася здібною ученицею. Особливо припала Павлині до душі французька мова. Учні провінційної школи не вельми охоче записувалися, як жартували, «у французи». Обирали англійську. А для Павлини французька стала улюбленим предметом. Навіть учителька Ада Броніславівна (мадам була приїжджа) дивувалася, звідки в учениці такі здібності.

Мадам Франція, або просто мадам – так нарік містечковий люд Аду Броніславівну. Вона була гарна і не по-тутешньому модна. Жінки мадам недолюблювали. Чоловіки мрійливо на неї оглядалися. Старшокласниці хотіли бути схожими на француженку.

Бувало, після уроків мадам залишала Павлину для додаткових занять. Учителі дивувалися: француженка вперше звернула увагу на просту дитину.
А ще Павлина любила малювати. До її зошита залітали чудернацькі хмари, казкові птахи, квіти, яких вона ніколи не бачила.

Тітка Тамара працювала на місцевій швейній фабриці. Фабрика була невелика. Шили фартухи, спецівки. Тітка вирішила: після школи Павлина також піде працювати на фабрику. Двоє тітчиних доньок вчилися в училищах. Син пішов до армії. Павлинине навчання у тітчині плани не входило. Дядько Василь чи не вперше вирішив заперечити дружині: «Бійся Бога, Томко. Навіщо Павлині та фабрика?»

Якось на вулиці тітку зустріла директриса. Похвалила Павлину. І, звичайно, Тамару за чуйне ставлення до сироти. Це був рідкісний випадок, коли тітка спробувала усміхнутися. Директриса сказала: Павлина має шанс вступити до інституту. По-перше, здібна. А, по-друге, сирота. Варто над цим поміркувати.

Невідомо, які струни черствого Тамариного серця зачепила директриса, але після цієї розмови тітка сказала: «Підеш до інституту».

Павлина обрала французьку філологію. Її старання й допомога мадам не минули марно. Студенка-сирота була в числі кращих.

Павлина продовжувала малювати. Стіни кімнати у гуртожитку прикрашали її дивовижні птахи. Зирили насмішкуватими очима квіти. На небі дрімали замріяні хмарки. «А кохання ти змогла б намалювати?» – якось запитала, збираючись на побачення, її сусідка по кімнаті. Павлина здвигнула плечима. Залицяльників у неї не було. Гарна, розумна, але бідна. Ні модних одяганок, ні грошей на походеньки до кав’ярень. Кохання жило у її мріях. Але воно було якесь невиразне, незрозуміле.

«Пашко, навіщо ти без пам’яті гризеш науку? – запитували одногрупниці. – Все одно підеш працювати в якусь периферійну школу». «А хіба в провінції діти гірші?» – відповідала. «Не сучасна ти, Пашко. Шкода, талант пропаде. З твоєю французькою вже нині можна до Парижу».

Павлина пригадувала Аду Броніславівну. Красуня, модниця, а працювала в маленькому містечку. Місцеві пліткарки казали, що мадам втекла на край світу від нещасливого кохання. У провінції пари не знайшла. Та й не шукала. І подруг не завела. Вісім років жила замкненим, таємничим життям. А потім повернулася у своє велике місто.

«Павлино, хочеш якусь копійку заробити? Треба перекладача. Терміново. Французи приїхали. У бізнесових справах. Перекладач, який підпрацьовує на фірмі, захворів. Погоджуйся», – попросив староста групи.

Іноземці не йняли віри, що з Францією, крім знання мови, Павлина нічого спільного немає. Керівник фірми був уже не проти запропонувати дівчині роботу. І він буває у Франції в справах. І до нього французи приїжджають. А ще документація… З таким перекладачем працювати за щастя. Ось так, випадково, звалилася на Павлину вакансія, пристойна платня і можливість побачити Францію. Дядько Василь на те мовив: «Сироті Бог допомагає». А тітка додала: «Сестра була б рада».

Із Франції Павлина завжди привозила малюнки. Шефові вони подобалися. Навіть один у кабінеті повісив.

Якось вирішила: після чергового відрядження знайде Аду Броніславівну. Подарує свою картину, яку назвала «Мадам Франція». І парфуми з пастельним ароматом дивного, неочікуваного щастя. Вона повинна подякувати своїй вчительці…

… – Ваш ангел сумний. Чому?

– Не знаю, – відповіла, не задумуючись. І знітилася. Незнайомець усміхався, розглядаючи її творіння.

– Ви художниця?

– Ні. Я тут у справах. Живу в іншій країні.

Він на мить задумався.

– В іншій країні? Але ваша французька чудова. Як і ваші картини.

– Я справді не художниця.

Погляд сумного ангела став загадковим. А незнайомець на ім’я Даніель розглядав картину, на якій двоє ангелят, тримаючись за руки, злітали з вежі у небо.

– Вашим шанувальникам сподобаються картини. І я – один із них.

– Я пишу їх для себе. І для друзів.

– Ви одягнули вежу у капелюшок. Як цікаво!

– Виберіть собі картину. Яку бажаєте.

Здивований щедрістю мадемуазель з чужої країни, Даніель вибрав картину з двома ангелятками. Провів Павлину до готелю. А наступного надвечір’я молодий чоловік очікував її у невеличкій кав’ярні.

Завтра їй повертатися додому. Даніель попросив дозволу зателефонувати.

…Увечері Павлинина мобілка озвалася голосом Даніеля.

– Я телефоную з цього місця, де ми зустрілися. Я хотів би купити квиток, щоб полетіти до вашої країни. Побачити вас. Чому ви мовчите?

– Ми зовсім мало знайомі.

– О, я щодня розмовляю з вашими ангелами.

– І що вони вам сказали?

– Просять, щоб я вас не загубив…

Ольга ЧОРНА.

Ольга Чорна

журналіст, блогер, газета "Наш ДЕНЬ"






Loading...



Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares