…Не стало польової стежки. Виорали, засіяли. Але стежка пролягла крізь Її душу і залишилася там. Стежку пам’ятають зорі і небо. Земля і час.
Стежка бігла через Її мрії. Через вітри і пори року. Через сонячні промені і ночі. Через тумани і дощі. Через людський говір…
Стежка була схожою на рушник, що простелився на обрусі-полі, вишитому житами-пшеницями, маками, волошками, ромашками, конюшиною…
Вона була короткою і найдовшою у світі.
Вела з дому і повертала назад.
Вміла слухати. Розуміла мову Космосу і земної дівчинки.
В одному кінці стежки сходило сонце, а в іншому – заходило: стежка щодня прямувала з ранку – до вечора, від обрію – до обрію.
Стежка мала вік. Народилася, жила… Перед тим, як відійти, благословила кожного, хто залишав на ній сліди і слідочки…
І мала магію, бо знала, коли й куди людям треба йти.
Стежка була всіяна молитвами…
Дівчинка неймовірно любила польову стежку. І стежка подарувала Їй величезний скарб – мандри, вклавши долю маленької мрійниці в теплі руки доброго світу…
