– Ти переможеш його лише тоді, коли переможеш саму себе, – сказала найкраща подруга.
Леся погодилася. Пора закінчувати зустрічатися-прощатися, мучитися-розкаюватися… Цей недозволений роман Леся називала головоломкою для двох. Вони писали його, а потім рвали на клапті свої почуття.
Треба придумати епілог. Що вкласти в останні миті їхнього дивного кохання? Можливо, повернутися назад, до пролога?
«Мені не давали спокою його очі. Вони були схожі на погляд самітнього вовка. Я подумки запитувала: чому? Він повинен бути щасливий і задоволений життям. Такі чоловіки досягають, чого хочуть. Ніколи не зупиняються…»
– Признач мені побачення, – зателефонував Анатолій.
«Більше побачень не буде, – хотіла відповісти. – І чи потрібне воно? Наш роман закінчився». Проте вголос мовила:
– Добре. У наш час. Як завжди.
Передчуття не підвело. Анатолій не прийшов. І раділа з того й сумувала. Сама ж не прийти не могла. Йшла, аби повернутися до минулого літа, спогадів, до магії їхньої першої зустрічі… Посеред великої галявини горить, палає вогонь. Полум’я гаряче, наче звабливі поцілунки. Тріщить хвоя. Сотні іскринок створюють дивовижжя фейєрверку. І летять у темні небеса. Й розсипаються оранжевими зорями. Лесю охопило неймовірне відчуття нереальності. Світ здавався особливими. І вона була особливою. І її біле вбрання на фоні темної ночі й вогню було особливим. Наче язичницька магія заволоділа нею. А ще була присутність незнайомця, якого нарекла Вовком. Усе це творило з неї диво-жінку.
– Вона така… така… – почула перешіптування.
«Я просто захотіла побути щасливою», – безмовно відповідала. І вперше, за останні кілька років самітності, тішила себе цим відчуттям. Незнайомий сіроманець це повинен бачити… Чому вона зупинила свій вибір на ньому? Чому не могла обминути його погляд? Чому він зупинив свій вибір на ній? Що ти робиш, Вовче, у цій строкатій, шаленій компанії? Навмисно втік від звичного життя? Тут усе надто просто для тебе. Не твій стиль. Не твої розваги.
Тоді до їхньої компанії прибилося ще дві. Де чужі, де свої? Навколо багаття свої з чужими забавлялися, жартували, танцювали. Хтось увімкнув музику в автівці. Леся не могла пригадати, коли востаннє у її житті був такий імпровіз.
Сіроманець запросив її до танцю. Давно до її тонкого стану не торкалися ніжні й сильні чоловічі руки.
– Анатолій.
– Леся.
– Ви гарно танцюєте.
– Ви – також.
– Даруйте, що завадили вашому відпочинку.
– Ви зробили його веселішим.
… Ні, епілогом має бути дорога, яка, веде у невідомість або в нікуди. Дорога, якою Леся з Анатолієм поверталася із забави. Шлях був схожий від місячного сяйва на срібний ланцюжок.
– Куди б ви хотіли зараз поїхати? – запитав Анатолій.
– На край світу, – засміялася.
– І де це?
«Край світу – це ти», – мовила про себе. Відповіла ж:
– Хтозна.
… А, можливо, роман закінчити простими словами: «Не потрібно ні за чим шкодувати. Святість і гріх, каяття і прощення, правда і обман, зустріч і розлука – це двоє людей – чоловік і жінка, яких зводить випадок. І ми стали його обранцями, точніше, бранцями. Хтось із нас змушений був переболіти, перетліти, впасти й піднятися… Не варто запитувати: а що опісля?..»
Ти переможеш його тільки тоді…
«Я перемогла тебе, Вовче. Бо простила і ні за чим не шкодую. Оманливим виявилось моє коротке щастя. Але воно було. Ти повернувся у свій звичний світ. До дружини, яку не кохав і яка вперто не бажала ощасливити тебе сином чи донькою. Тобі личить товариство вишуканих жінок і хижих чоловіків. Ми були коротким епізодом у нашім бутті…»
А, може, хай їхній роман буде без епілогу? Хай залишається недописаним. У житті має бути щось незавершене…
…Леся відчула прохолоду, коли впали перші краплі дощу. Парасолька залишилася вдома – синоптики обіцяли погоду. Швидше б у автобус. На зупинці море людей. Усі поспішають. Пощастило тим, хто взяв переповнений автобус штурмом. Зупинилася автівка.
– Куди вам потрібно? – запитав водій-незнайомець. – Сідайте швиденько.
Леся назвала вулицю.
– Я вас упізнав. І нам по дорозі.
– Не пригадую, що ми зустрічалися.
– Куди ж ви тоді пропали? Торік, на галявині… Я так і не встиг запросити вас до танцю. Хто ж вас украв?
Леся його не пам’ятала. А він її запам’ятав. Він був з тих, що прибилися до їхньої компанії минулого літа. І це він увімкнув музику у своєму авто.
«Я нікого тоді не помічала. Лише Анатолія», – подумала.
– Ви були тоді такою гарною і… щасливою.
– А зараз я щаслива?
– Ні.
– Чому?
– Щасливі такого не запитують. Ви не повірите, але я знав, що зустріну вас. Не раз їздив на цю галявину. Але там завжди були інші люди.
«Ось тобі епілог до роману», – насміхалася сама з себе.
– Ви дозволите запросити вас на побачення? Коли вам буде зручно.
– Не дозволю, бо не знаю вашого імені, – пожартувала.
– Антон.
– А, давайте, зараз поїдемо на цю галявину, – попросила і осіклась.
«Поводишся, як нерозважливе дівчисько, – лаяла себе подумки. – Ти ж зовсім не знаєш цього чоловіка. Вже зустріла одного на галявині».
– Антоне, вибачте. Все-таки, ліпше завезіть мене додому.
– Ви мене боїтеся? Я не заподію вам зла. І, знаєте, існує повір’я: хто зустрічається в дощ, буде щасливим.
…Леся розповідала про колишнього чоловіка, який невдовзі після їхнього одруження заблукав у тенетах чужих обіймів. І про майже десятиріччя самітності після цього. І про замок у квартирі, який «заїдає» через раз… Про Анатолія промовчала. Казка про звабливо-зрадливого сіроманця закінчилась.
А в житті Антона все прозаїчно: холостяк, власник невечликого приватного підприємства, прагматик і трохи романтик…
Небо краяли громи й блискавиці. Дерева танцювали химерний танок під акомпанемент вітру. Плакали від дощу вікна Антонового авто. На галявину зізнань спадали промоклі сутінки.
«Як ми виїдемо звідси?» – подумала Леся.
«Якби можна було звідси нікуди не їхати», – подумав Антон.
Ольга ЧОРНА.
