Наталія Коломієць: «Людина живе для того, щоб приносити добро, злагоду і мир у світ. Я стараюся так жити»

Наталія Коломієць: «Людина живе для того, щоб приносити добро, злагоду і  мир у світ. Я стараюся так жити»
Впродовж свого життя ми оцінюємо когось: засуджуємо та виправдовуємо, виносимо вироки людям, подіям, ситуаціям. Інколи доходимо до крайнощів, здійснюючи самосуд своїми словами та вчинками. Зазвичай, ми це робимо, покладаючись на свою інтуїцію та життєвий досвід. Та є серед нас ті, чия професія вимагає здійснювати ці речі, суворо дотримуючись «букви закону». І саме від цього, в буквальному сенсі, залежать долі наших співвітчизників.

Сьогодні я спілкуюся з головою Чортківського районного суду – Наталією Коломієць. Ми зустрілися в її робочому кабінеті у післядень професійного свята – Дня працівників суду, яке відзначають у грудні. І так вже склалося, що випала мені честь сидіти з цією жінкою поруч у залі суду, бо ж обрана присяжною.

Коли вона вдягає мантію, то виваженістю, мудрістю і відданістю служінню закону стає схожою на Феміду – богиню правосуддя, а ще на суворо-справедливу птаху, яка ширяє у небі своєї царини вільно та впевнено. А коли скидає чорні крила суддівського одягу, то обличчя її одухотворюється, очі запалюються щирим усміхом і усе її єство випромінює вишукану вроду української жінки-берегині.

Наталія Зіновіївна завжди завантажена роботою, тому на засідання я прийшла раніше і попросила викроїти невеликий час для інтерв’ю.

− Чи пам’ятаєте Ви свою першу справу?

− Пам’ятаю. Це була кримінальна справа, дуже складна і резонансна, навіть згадувати про ті далекі події мені важко.

−А чи існують забобони в суддів?

− Забобонів, як таких, немає, але за багаторічними спостереженнями, коли справа відклалася перший раз, то завжди виникають певні обставини чи якісь перешкоди, через які вона затягнеться надовго.

− Як сприймаєте  зміни в судовій системі України?

− Однозначно сказати не можу − є позитивні і негативні моменти. Що стосується процесуальних моментів, то зміни повинні відбуватися не тільки в судах, але і в адвокатурі та прокуратурі, щоб не було змагальності в системі, а лише спільна корисна праця.

− Сім’я і робота – як поєднуєте їх?

− Щаслива, що в мене вдома є надійний тил. Вдячна своїй сім’ї, що можу відмежувати свою роботу від домашніх справ. Я маю чудового чоловіка, дочку, сина і двох онуків, яких обожнюю, вони мені додають сил і наснаги.

− Чи є у вас  хобі?

− Дуже люблю читати, особливо поезію Ліни Костенко. Коли навчалася в Харківському університеті, читала дуже багато,  а зараз катастрофічно не вистачає часу.

− В Україні, відповідно до чинного законодавства, певні категорії справ мають розглядати за участю присяжних. Як працюється в такому складі?

− Трохи важко. У плані людського фактору буває складно організувати роботу через об’єктивні причини.  Але це орієнтація на європейський досвід, і він має місце у судовому законодавстві.

− Дрес-код судді. За і проти. 

− Я згідна, що він обов’язково  має бути. Зараз розробляється новий зразок мантії, і я думаю, що це буде цікавий варіант.

− Професійне вигоряння. Чи існує воно у вашій професії?

− Я б так не сказала. Скоріше, моральна втома, через те і маємо п’ятдесят шість днів відпустки, хоча я ніколи не можу їх усі використати. Доводиться виходити на роботу через виробничу необхідність. Ми все життя вчимося, тримаємо руку на пульсі змін, тому вигоряння нам не загрожує.

− Чи доводилося вам іти колись проти своєї совісті?

− Так не можу сказати. Інколи бували сумніви, але якщо вони виникали ще до нарадчої кімнати, то рішення  уже я приймала із чітким переконанням, покладаючись на беззаперечні докази.

− Що б ви змінили в судовому законодавстві?

− Я б збалансувала права, адже інколи вони в обвинувачених більші, ніж у потерпілих.

− Чи вірите ви в дива?

− Я вірю в Бога і у велику силу маминої молитви. Якось мій син довго затримався з друзями. Це було влітку, я не могла заснути, вийшла на вулицю і стала молитися до Матінки Божої, щоб та щасливо припровадила його  додому. І коли через п’ять хвилин під’їхала машина, з якої вийшов мій син, я була шокована. На очах з’явилися сльози.

− Коли ви востаннє плакали?

− Кілька днів тому, коли вдома слухала «Гімн суддів», який мені надіслали друзі. Там є такі слова: «Ви суддів не судіть із гаряча, бо не легка в них по життю дорога». Вони зачепили мене до глибини душі.

− Продовжіть речення: «Людина живе для того…»

− Щоб приносити добро, злагоду і мир в цей світ. Я стараюся так жити, і вдома, і в колективі підтримувати один одного.

− «Якби я могла, я б зробила…»

− Щоб всі люди були здоровими та допомагали один одному. Хочеш весь світ обняти – обійми. Не соромся.

− Ваші побажання читачам газети?

− Бажаю усім бути оптимістами, впевненими в завтрашньому дні та своїх силах. Добра в родинах, злагоди і взаєморозуміння. В Україні розумні та працьовиті люди, які заслуговують  на щастя. Вірю, що ми всі випробування здолаємо і все у нас буде добре.

Час приємного спілкування збіг швидко. У мене залишилося ще багато питань до цієї цікавої людини, але нас вже чекала робота…
Сьогодні питання гендерної рівності є пріоритетним у всіх сферах нашого життя. Актуальне воно і в судовій системі. Нелегка ноша жінка-судді, яка випала на тендітні плечі нашої героїні, не хилить її додолу, а навпаки – надає стійкості та рівноваги, гордості та гідності за свою земну місію. Несіть і надалі її достойно, шановна Наталіє Зіновіївно. Добра, щастя, миру та любові вам від усіх тих, кого ви щодня зігріваєте своїми щирими обіймами.

Раїса Обшарська, член НСЖУ.

Автор




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *