Серіали – не моє захоплення.
Тим не менше, випадково натрапивши на «Клан ювелірів», змусила себе на годину затриматися на ТРК «Україна». Не через оригінальність сюжету, ні… Звичайнісінька тележувачка, хоч і відзнята, як стверджувала реклама, «творцями кращих українських серіалів».
Затримали мене біля екрану неповторні львівські вулиці, старовинні будинки, карпатські ліси і полонини, відзняті з висоти пташиного польоту… І серед усього цього – чужа мова. Всіх героїв, починаючи від головних і аж до епізодичної ролі травника з гірської полонини. Правда, баба Параска, мати ювеліра Кравця, приїхавши з Полтавщини до сина, іноді промовляє одне-два речення до сина по-українськи. Та ще продавець молока, служниця і випадкові перехожі на сільській вулиці.
Все, на цьому присутність єдиної в Україні державної мови в розповіді про начебто львівський «клан ювелірів» (насправді, в серіалі їх два, та, видно, в його творців не тільки з українською мовою, а й з математикою для першачків справи погані) вичерпується. Хоча – ні! Є ще механічний комп’ютерний переклад на українську… Недолугий, як і сам серіал: у вигляді тексту внизу екрану. Інакше, як знущанням насамперед перед Львовом і львів’янами назвати цього не можу.
Тим паче, що в головних ролях – випускники Київського театрального університету ім. Карпенка-Карого, уродженці України Наталя Денисенко та Андрій Фединчик. Та й не лише вони – абсолютна більшість акторів, зайнятих у фільмі, теж українці. Як, власне, і самі творці цього теледива: режисер Саша Ткаченко і автор сценарію Тетяна Гнєдаш. Нічого не знаю про останню, окрім того, що вона генеральний продюсер ТРК «Україна», але Саша-Олександр… Це ж він на зорі незалежності створив по-суті першу аналітичну телепрограму «Післямова», українську і за змістом, і за мовою. Тепер же державною практично не користується. Тож навіть «Післямову» в одному зі своїх інтерв’ю назвав «Послесловием».
Але чому тут дивуватися? Ось …??? програми новин нам щовечора підсовують у вигляді «Событий» – на тій же «Україні», «Новостей» – на «112. Україна» та ще «Подробностей» на «Інтері».
Правда, і доброю українською телевізійники нас іноді тішать. Візьмімо, хоча б «Останнього москаля» на «1+1». Та ще безкінечні турецькі серіали, починаючи від «Величного століття. Роксолана», який ось-ось завітає на телеекрани вдруге, й закінчуючи «Забороненим коханням»… Вишукана, саме вишукана українська звучить у цих, далеко не вишуканих телерозповідях. І нічого дивного в цьому нема, адже чуємо голоси Наталі та Ольги Сумських, Олексія Богдановича, Анатолія Хостікоєва, багатьох інших талановитих українських акторів. На жаль, україномовних стрічок у нас – як кіт наплакав. І не тільки стрічок, української мови загалом. Тому не вірю я Петру Олексійовичу, коли чую від нього, що мовної проблеми в Україні нема. Оскільки 60 відсотків героїв АТО, за словами президента, російськомовні.
Власне, я анітрохи не сумніваюся в патріотизмі захисників України. А от коли президент, намагаючись недавно заспокоїти міністра Авакова з його лайкою та киданням склянки в опонента, переходить на російську. Або коли прем’єр-міністр, поправляючи пом’яті Барною штани від Бріоні, теж починає розмовляти не рідною. Мовляв, «идиотов много».
То що виходить? Невже наші керманичі «вдягають» державну мову на язики лише перед виходом у народ – як недоброї пам’яті вождь світового пролетаріату кашкета на лисину?
Чого ж тоді нам сподіватися, на що розраховувати? Освітня галузь у занепаді, культура і мистецтво – на грані виживання, шкіл стає дедалі менше, українська мова теж звучить не частіше, ніж за часів Януковича чи, тим більше, СРСР.
До речі, про покійника.
Саме в далекі вже 70-80 роки минулого століття, у розпал україноненависництва стали всесвітньовідомими українські кінострічки «Тіні забутих предків» і «Білий птах з чорною ознакою».
Саме тоді зіграв свої найкращі ролі незабутній Іван Миколайчук. Не одну-дві – зо два десятки. До слова, випускник того ж театрального вишу імені Карпенка-Карого, що і згадувані мною сьогодні актори. І режисери тодішні були українськими патріотами: починаючи від російськомовного Сергія Параджанова, який знімав винятково україномовні стрічки, і закінчуючи Леонідом Осикою, Віктором Івченком, Юрієм Іллєнком…
А їхнім нинішнім побратимам по цеху хто перешкоджає це робити? Ніхто! Просто так жити легше. Тим паче, коли керівництво держави у присутності якого не соромляться сипати лайкою міністри, вважає: мовної проблеми в Україні не існує. Так і товчуть народові день при дні про економічні проблеми, успіхи на війні та міжнародній арені. А як з успіхами на гуманітарному, зокрема, мовному полі? Де наш прогресивний гуманітарний віце-прем’єр Кириленко? Або ж інформаційний міністр Стець? Що вони зробили на полі битви з тотальним зросійщенням тих же телеканалів? Між іншим… Уже написавши ці рядки, я – просто заради цікавості – не полінувалася перемкнути один за одним 62 канали у своєму телевізорі. І почула українську мову лише на 11-ох, із них – 4 тернопільські та львівський «ZIK»…
«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову». Це – Ліна Костенко. Їй я вірю беззастережно. І не тільки я. І вчора вірила. І завтра віритиму. Так що мовна проблема в Україні, на жаль, як була – так і є. Зник українофоб Янукович, зник українофоб Азаров, зник українофоб Табачник… А мовна проблема залишилася. То, може, насправді, вони нікуди не зникали?
Тетяна САВКІВ, заслужений журналіст України.
