«Навчися себе любити»

«Навчися себе любити»

Христина сиділа на лавочці під розлогим каштаном у віддаленому куточку старого парку і сльози заливали її обличчя. Гіркі думки гризли голову, жалем стискали у грудях: чому вона така нещаслива? За що покарав її Господь, що у свої 37 почувається спустошеною та знищеною, і вже стала заздрити тим, хто відійшов у засвіти… Була впевнена: мертвим – легше, але про самогубство боялася й думати, бо мати часто казала, що це – неспасенний гріх, який стається через безсилля, що є проти волі Бога. Але хіба це безсилля не спіткало її тепер, коли до рідного дому не хочеться повертатися?

Звідкись біля ніг Христі взявся маленький кучерявий песик з приплюснутим носиком-кнопкою. Пекінес. Її улюблена порода! Христя притулила його до себе, пригостила печивом. На душі стало тепліше від його дихання, довірливих очей.

Оглянулася на тріск галуззя і побачила стрункого чоловіка з вудкою.

«Он де ти!» – звернувся він до собачки, привітався з Христею. Присів поруч з нею, розповів, що йде з рибалки, улов нині кепський та й гроза наближається. Кивнув у небо на темні хмари. Христя мовчала. Незнайомець став вдивлятися у її заплакане обличчя, спитав, що сталося, може, їй потрібна якась допомога? Слова чоловіка, його турботливе запитання розчулили Христину і вона ще більше дала волю сльозам.

«Ні, я вас тут так не залишу! Тим паче – дощ почався. Розповідайте, чому ці сльози?» – чоловік розмотав плащ-намет, яку завжди брав на рибалку, накрив її з песиком. Повторив: «Розповідайте!»

Христя не знала й сама, чому відчула довіру до цього вродливого рибалки, адже давно перестала вірити людям. Слово за словом стала розповідати свою історію.

Росла у заможній родині. Батьки були на керівній роботі, утримували чимале  господарство. А ще – підсобляв сім’ї рідний батьків брат, який багато років тому виїхав до Канади. Тому були в них і заощадження, і посилки  з-за океану. Щонеділі мати зав’язувала до церкви нову хустку, торгувала ними.

Коли народилася сестричка Олеся, Христинці було дев’ять років. Відтоді зупинилося її дитинство. У той час, коли Христинчині подруги бавилися на вулиці, вона була змушена колисати сестричку, чистити картоплю, підмітати подвір’я. Ще й вчитися на «відмінно». Згодом її обов’язком стало годувати сестру, заплітати їй косички. Тим часом мати коротенько підстригла Христю, мовляв, її кучеряві коси потребують особливого догляду, а часу на це немає.

Усі «сюсюкалися» тільки з Олесею, а до Христі ставилися, як до дорослої. Одного разу мати, почувши, як верещить Олеся, прибігла в хату і побачила, що Христинка бавиться лялькою, яку купили для сестрички. Нагримала на неї: «Дівуля! Віддай дитині ляльку! Чуєш, як вона плаче? Йди, ліпше, зерна птиці понасипай. Хазяйкою вчися бути!» Мати вирвала ляльку з рук Христі, виштовхала її за двері. Христинка заридала: «Краще б не було тої Олеськи. Я теж хочу мати ляльку!» Її маленьке серденько краялося від жалю і розпуки:  чому сестру люблять, а її – ні?

Роки котилися, мов з горба. Коли Олеся закінчила школу, в неї з’явився кавалер з багатої сім’ї. Батьки раділи за улюблену доньку, не були проти, щоб рано вийшла заміж, прийняли зятя у свій дім. На той час Христя, заочно закінчивши бухгалтерський факультет, працювала за спеціальністю.

Після роботи, як завжди, поспішала додому, де чекали клопоти по господарці, на городі, в саду. Мати стала хворіти, а батько після роботи, сито поївши, лягав на дивані, читав пресу і дивився телевізійні новини. Йому, як він сам казав, після роботи відпочинок належить. Для Христі такого права не існувало. Працювала до пізніх зірок, а з сонечком прокидалася.

З появою на світ близнючок – Каролінки й Алінки –  їй додалося клопотів. Так, ніби це не Олеся, а вона їх народила. Мати наказала Христі розрахуватися з роботи, бо ж не наймати їм няньку для дівчаток, якщо Олеся ради з ними не дає.

Христя звикла до думки, що слово батьків – закон. І, хоч неохоче, все ж написала заяву на розрахунок. Але вдячності не отримала, не відчула. Олеся стала повноправною господинею на обійсті, а Христя перетворилася на безкоштовну наймичку.

«Хіба тобі зле? Маєш хліб і до хліба, а я за світло, газ оплачувати мушу. Ремонт, на який мій Сергій кошти збирає, аж проситься. Звісно, і твою кімнату не залишимо», – якось мовила Олеся.

Христі чомусь не вистачало сміливості сказати, що уся господарка на ній тримається. З неї і живуть, і кошти мають. В Олесі з Сергієм автівка є, а Христя на ринок до Тернополя автобусом важкі сумки возить.

Якось сімейство сестри зібралося їхати на море. Христя, ніби, між іншим, сказала, що ще ніколи не бачила моря. Олеся промовчала, а мати враз спаленіла: «Дарма гроші витрачати? Скупатися і в нашому ставку можна!» Гіркий клубок перетиснув Христі горло, вона згідливо кивнула головою.

У щоденних клопотах Христина й не задумувалася над тим, що всі її подруги давно мають сім’ї, а вона за роботою світа Божого не бачить. У неї до крові потріскали руки, а найбільше – душа…

Нещодавно Олеся потрапила до лікарні. Їй видалили апендицит. Тієї ночі п’яний Сергій вдерся в кімнату Христі. Підійшов до ліжка, став зривати ковдру. «Ти в усьому сестру виручала, то заміни її зараз», – сказав і вп’явся губами в її уста. Перелякана Христина пручалася, благала спам’ятатися, погрожувала про все розповісти Олесі, але він тільки злорадно реготав: «Не лякай мене!» Не знає, де взялися в неї сили відштовхнути його, вдарити в обличчя і втекти з хати. До ранку просиділа в кущах у садку. Потім, змучена тривожною ніччю, пішла обходити господарку. На ганку зіткнулася з Сергієм, від якого тхнуло алкоголем.

«Королевою себе вважаєш? Та кому ти така потрібна?» – просичав і єхидно, як уночі, став реготати. Христі запекло біля серця, запаморочилося у голові. Заледве зібралася і вийшла з дому. І ось цілий день просиділа в парку. Удома знову на неї чекає робота. Але не хочеться туди повертатися.

…Іван, так звали рибалку, уважно вислухав Христю. Взяв її руки в свої долоні. «Ти замерзла, йди додому. Нікого не бійся. Коли щось не так – телефонуй мені». Він подав їй свою візитку. «Не ображайся, подумай над тим, що скажу тобі. Ти сама винна, що стала прислугою у власному домі. Треба любити себе, розумієш? Якщо сама себе не любиш, чому хтось повинен тебе любити?».  Потім, глянувши у її розгублені очі, запропонував зустрітися ще. На цьому ж місці через два місяці, коли він повернеться з відрядження: «Хочу побачити тебе іншою – веселою, з макіяжем, упевненою в собі. Пообіцяй, що так і буде. Що ти полюбиш себе». «Обіцяю!» – на одному диханні вимучила Христя.

Слова Івана не йшли з голови. Після зустрічі з ним вона змінила ставлення до себе, до життя. Вдома ніхто не впізнавав її. Знаходила час для себе, вміла дати відсіч, коли треба. За кошти, вторговані на ринку, зробила сучасну стрижку, купила обновки, косметику. Зрештою, повернулася на роботу, тому кожен у домі мав свої обов’язки.

Зловила себе на думці – щомиті згадує Івана. Хто він? Чи є у нього сім’я? Чи прийде до парку в призначений день? Щодня брала в руки візитку, але телефонувати не наважувалася: може, там, у відрядженні, йому не до дзвінків?  Та, коли настав день зустрічі, несподівано для себе набрала цифри, які вже знала напам’ять.

«Це я – Христя. Пам’ятаєте – жінка з парку. Тоді, коли падав дощ…», – мовила несміливо.

«Так, пам’ятаю, Христинко. І вже годину чекаю тебе на нашій лавочці. Приходь», – почула його теплий баритон.

Іван не впізнав у цій шляхетній, вродливій пані ту бліду, заплакану жінку, яка колись нагадувала підбиту пташку. Широко відкритими очима дивився на неї – модно одягнену, на високих підборах, з легеньким макіяжем та блиском в очах…

«Тепер ви вірите, що я полюбила себе?» – Христя аж світилася щастям. «Вірю», – відповів Іван і збентежено вручив їй букет осінніх квітів.

Він став розповідати про себе. Ріс без батька, який залишив їх з мамою. Багато років працював на будові у Португалії. Тепер має невеликий бізнес. Три роки тому похоронив маму, тож тепер – одинокий. А ще – холостяк. Звісно, були у нього жінки, але такої, від дотику руки якої завмирало б серце – не зустрічав. Доки не побачив її. Усі ці два місяці вона не сходила з його думок.

…Минуло три роки як Іван одружився з Христею, яку ніяк не хотіли відпускати з дому. З Божої ласки на світ з’явився малий Матвійко. Іван душі не чує у своєму чадові. Шанобливо ставиться до дружини, яка на все життя запам’ятала: якщо хочеш, щоб тебе любили, найперше – полюби себе сама. Вона це зробила і стала щасливою.

Марія Маліцька

м. Теребовля





Loading...




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares