– Мамо! – радісно стрельнула очима Софія, – Олег запропонував мені вийти за нього заміж!
– А його батьки про це знають? – не поділяла доньчиної радості мати.
Софія знизала плечима.
На побаченні Олег подарував Софії тендітний золотий перстеник. Це була перша коштовна річ у її житті. Орися статків не мала. Звідки взятися багатству у звичайної сільської медсестри, яка сама виховує доньку? Люди говорили про Софіїного батька різне. Але правди ніхто не знав.
На роботу після медучилища Орися їхала сама. А повернулася з дитиною.
– Орися гарна дівчина, тому й звабив якийсь ловелас, – обговорювало новину село.
– Вона ж медичка, знала, що робити, аби не народжувати.
– Може, ще повернеться.
– Мабуть, одружений, пройдисвіт…
Софійка росла розумною і гарною. Має батькову вроду, казали в селі. Хоча, й Орисю природа красою не обділила. А ще в Софії гарний і дзвінкий голос. Село зметикувало:
– Певно, Орися з артистом зналася. Хто з її родини так гарно співав? Баба – ні, дідо – ні, батьки – також ні.
Село вирішило: повинна Софія вчитися на артистку. Але вона обрала медицину. І коли вступила до інституту, село наче оса вжалила.
– Може, її батько професор, то й допоміг.
– Ким би не був, а гроші, певно, має.
– Вона ж вчилася добре.
– Ет, хто тепер на це дивиться. Треба «плечі» мати…
Не одна сільська сорока хотіла вивідати в Орисі хоча краплинку її таємниці. Але медичка лише усміхалася у відповідь.…
На Орисиному подвір’ї зчинився галас – прийшла з’ясовувати стосунки Олегова мати.
– Чуєш, шльондро, – кричала «порядна» сільська вчителька, – хай твоя знайда навіть не сміє підходити до мого сина. Ти хоча знаєш, хто її батько? Мій Олег з поважаного роду. І дружину візьме таку, щоб рівня йому була.
Орися мовчки слухала «гостю». У початкових класах Ярина Іванівна вчила Софійку. Хвалила дівчинку за успіхи. А тепер…
– Хай обоє шукають інше щастя. Не пара твоя… моєму синові. Не пара! – вигукнула пані вчителька й гримнула за собою хвірткою.
Коли Софія приїхала на вихідні додому, мати розповіла про «візит» Ярини Іванівни. Донька зняла з пальця перстеник і попросила повернути Олегові…
Було далеко за північ, коли Орися закінчила розповідати доньці про свою молодість. Уперше.
– Я й не здогадувалася, що Павло Андрійович – мій батько. Ви казали – далекий родич. Він цікавиться моїми справами. Допомагає. Про вас запитує. Його шанують. Павло Андрійович гарний лікар і викладач.
– Він був одружений, коли ми зустрілися.
– Чому ж?..
– Спершу не зізнався. Коли ж я завагітніла, сказав, що не може розлучитися. І просив, аби не робила аборт. Скандалів не влаштовувала. Я була звичайна сільська дівчина. Він – син відомих батьків-медиків. Але це вже не має значення. Головне, що Павло Андрійович допомагає тобі. І ти, мабуть, знаєш: дітей у нього з дружиною немає.
Олег оминав Орисину хату. Жінка випадково зустріла його на вулиці.
– Зачекай. Маю дещо тобі віддати.
– Софія мене не хоче бачити?
– А ти її?
Хлопець опустив очі…
Софія зателефонувала перед вихідними:
– Мамо, я хотіла б вас познайомити з Володею. Ми приїдемо в суботу. Володя уже знайомий з моїм… з Павлом Андрійовичем. На його думку, що Володя надійний хлопець.
Теплого осіннього дня біля оселі сільської медички загальмувало авто.
– Які ж вони гарні обоє! – милувалася через вікно Орися.
– Гарні ж! – крадькома заздрісно споглядала через тин сусідка.
Звістка про Софію та її нареченого облетіла село вмить. Раптом комусь припекло виміряти тиск, комусь – попросити «щось від голови»…
– Завжди забуваю запитати, як Олег? – поцікавилася у матері Софія.
– Навіщо він тобі? Володя такий славний хлопець. А Олеговій родині ніхто не міг вгодити. У кожній дівці ґандж шукали. Олег тим часом із товаришами зачастив до сільської кнайпи. А потім запізнався з жінкою із сусідньої області. Кажуть, колись вона свою новонароджену дитину стратила. Не знаю, правда це, чи ні.
– А що ж Ярина Іванівна?
Орися лише махнула рукою.
У неділю Софія з Володею зібралися в гості до хресної. Майже по-сусідству й Олегова хата.
– Шльондро, йди з моїх очей! – лунало з подвір’я вчительки. Це свекруха «спілкувалася» з невісткою.
– Добрий день, Ярино Іванівно, – привіталася Софія.
– Добрий… – наступне слово застрягло в горлі. – Ти?
На ганку з’явився той, у кого Софія колись була закохана. Пом’ятий, неголений чоловік не був схожий на Олега.
– Як ти? – ледве витиснула з себе Ярина Іванівна, звертаючись до Софії.
– Дякую, добре.
Софія з Володею звернули до оселі хресної. А Ярина Іванівна неначе прикипіла до землі. На ганку чухав неголену потилицю Олег.
У понеділок у медпункті було людно. І хворі, й здорові поспішали до Орисі. Приносили, як годиться, дві новини. Одну добру, іншу – погану.
Доброю новиною було те, що всім сподобався майбутній Орисин зять. Особливо постаралася хресна. Вихваляла хлопця: розумний, інтелігентний, жарти розуміє…
Героєм поганої новини був Олег.
– Чули, вчора Олег Яринин такий дебош влаштував, аж міліція в хаті була? – розповідали «пацієнти». – Чужих дітей вчить, а свій вар’ятом виріс. Усім дісталося: і матері, і тій… дружині… Олег дебоширив не спроста: Софію побачив. Перебирала Ярина дівчатами, а тепер спокутує. Бо та її невістка…
«Кожен заслуговує на своє щастя», – подумки мовила Орися. А вголос запитала:
– Тиск міряти будемо?
Ольга ЧОРНА.
