Нелюба невістка

Нелюба невістка

«Ну давай уже! Души-и-и-и, не відпускай! – шипіла ненависть з усіх кутків. – Скільки можна терпіти знущань! Души-и-и її!» Пальці дерев’яніли й змикалися на горлі залізним кільцем. Сила прибувала якась космічна, злість оповила розум і пила його крізь соломинку ковток за ковтком. Обличчя перекосив радісно-жадібний мстивий оскал. Маруся відкинула волосся і раптом погляд зупинився на дзеркалі. Її відображення там не було.

Натомість сумний білий янгол, схрестивши в проханні руки на грудях, осудливо хитав головою: «Схаменися!» Жінка скрикнула і прокинулася. Під боком солодко посапував чоловік. Глянула на годинник. Третя ночі. Із полегшенням видихнула. Треба ж такому наснитися? Тричі перехрестилася і почала читати молитву.

Ніби трохи заспокоїлася, але сон не йшов. Уже кілька ночей поспіль Марусю мучить це жахіття, в якому вона убиває свою свекруху. Жінка розуміла, що це своєрідні послання її підсвідомості. Але признатися собі в тому, що вона дійсно бажає смерті свекрусі, не могла.

Уже п’ять років подружжя Сколиків живе у будинку батьків чоловіка. Романа усе й так влаштовує. Хоча після одруження молодята хотіли свій дім зводити, навіть підмурок заклали, але далі справа не просунулася. Маруся матері Романа не сподобалася відразу, але поки був живий Іван Петрович, терпіла. А коли свекра поховали, то геть озвіріла. Що не зроби – усе не так. Спочатку почала дорікати, що взяв її Роман голу, босу, без каструлі й миски в дім привів.

А далі уже намотувалося, мов снігова лавина. Де сироті було всього того взяти? Марія до дванадцяти років у тітки жила, а коли і та померла, то забрали в інтернат. Там і з Романом познайомилася. Він у їдальню хліб привозив. Розговорилися, подружилися. Роман майже на десять років старший за Марію. Собою видний. Як було не закохатися дівчині? Та і йому вона припала до серця. А ще шкода було, от школу закінчить, куди ж їй повертатися? Ніхто у цілому світі її не чекає. Тому і заміж покликав, щоб оберігати і стати надійною опорою на все життя. Пригадує, як привів її вперше додому. Стояла за спиною Романа несміло, тулилася, мов дитина, яка боїться, що нагримають на неї і виженуть геть. Іван Петрович обійняв, як рідну: «І як звати нашу невістку майбутню?» «Маруся…» – ледь чутно відповіла. Тетяна Федорівна фиркнула незадоволено «Це що за котяче ім’я, Маруська? Машею будеш у нас!» Роман скипів тоді: «Мамо, не буде вона Машею ніякою! Маруся дуже гарне ім’я. Я не дозволю нікому її ображати, навіть тобі, мамо!»

Розмови не вийшло. Іван Петрович намагався загладити гострі кути в розмові, перевести на жарт все, чим сипала дружина на «нелюбу невістку». Але Маруся чітко зрозуміла, де її місце. Після одруження і без цього тиха дівчина стала майже непомітною. Лише з Романом наодинці розквітала, бо відчувала, як він міцно її кохає. А хіба цього мало?

Свекруха на кожному кроці намагалася вколоти. Марія мовчки поралася по господарству, їсти готувала, прала, прасувала… За кілька місяців після весілля зрозуміла, що вагітна. Роман був невимовно щасливим. А Тетяна Федорівна категоричною: «Рано вам ще дітьми обзаводитися! От буде у вас власне житло, тоді на здоров’я, а тут і так повернутися ніде! У мене тиск, ще мені писків цих не вистачає! Лише аборт! Ви ще не знаєте, чи житимете разом, навіщо сирітство плодити?»

Марія проплакала усю ніч. Та навідріз відмовилася переривати вагітність.

Свекруха також не збиралася поступатися. Марія і гадки не мала, який жорстокий план виношувала Тетяна Федорівна. Хіба ж повірив би хтось, що свекруха на таке здатна? Найняла двох п’янчуг-волоцюг, щоб ті підстерегли Марію, коли пізно повертатиметься додому, і побили. Старалися на усі гроші. Тиждень реанімації. Маля не врятували. Але найгірше – вирок, який винесли – дітей Марія більше не матиме. Тих, хто з нею таке зробив, не знайшли, звісно. Чи, може, і не шукав ніхто… Марії до всього було байдуже.

Замість того, щоб допомогти дружині вийти з депресії, Роман замкнувся в собі. А за кілька місяців зібрався на заробітки з чоловіками з села, ліс валити. Не відмовляла, бо ж їхав заробити грошей на власний дім.

Стало ще важче. Іван Петрович переніс інсульт, то ж довелося доглядати лежачого свекра. Він майже не розмовляв, але дуже жалів Марію. Лагідно гладив її по руці, Марія ж витирала сльози на його сумних очах і запевняла, що все буде добре. Добре не стало. За зовсім короткий час – ще один інсульт і Івана Петровича поховали. Повернувся Роман. Але замість будівництва дому вирішив авто собі купити на зароблені гроші. «Навіщо нам зараз дім той зводити? Батьківська хата ще сто років простоїть. Та і маму саму, як покинути?» Не перечила. Та і свекруха ніби втихомирилася, за своїм горем перестала помічати молодят. Але то лише на якийсь час…

Тепер у неї з’явилося нове дорікання – онуки. Маруся плакала і уже не мовчала, сварилася зі свекрухою до хрипу. Але це не вирішувало проблеми. Серце не витримувало сидіти вдома. Влаштувалася в їдальню сільську, щоб хоч на людях відволікатися від того, що мучило. Почала звикати уже до свекрушиних «усе не так і ти не така». Роман щоразу заступався за матір: «Вона ж у віці вже. І серце у неї хворе, не хочу, щоб за батьком вслід пішла. Марусю, будь терплячою! Я ж кохаю тебе!» І вона кохала. Крім чоловіка, не було ріднішої душі на Землі. Була терплячою. Дуже терплячою.
Але доля видно вирішила розкрити гірку правду про її свекруху. Якось, завершуючи уже роботу, зібрала такі-сякі об’їдки, щоб винести безхатченку, який часто приходив до їдальні за харчами. Старий, нікому нічого не винний чоловік, десь мав пристанище біля колії за кілька кілометрів від їх селища. Усі гонили його, а Маруся жаліла. Речі якісь старенькі назбирала, та і хіба їй шматка хліба шкода? Жива людина все ж таки. Дмитрович уже чекав на своєму звичному місці. Присіла поруч на лавці. Дивилася, як жадібно ковтає, не пережовуючи. І раптом спіткнувся погляд на великій засохлій рані на голові.

– А хто це вас так? Зараз я вам промию та заклею.

Безхатченко не відмовлявся, але по тону чути було, що почувався незручно.

– Ви добра до мене завжди. Це у нас є там два нелюди, що за копійку убити готові. То побачили гроші у мене, я їх чесно заробив, клянуся, не вкрав. А я віддавати не хотів, от…
– От безсовісні, й управи ніякої на них немає!

– Вони ні перед чим не зупиняться. Яка на них управа? Пригадую, колись розповідали сп’яну, що за пристойну суму пані одну побили. Уявляєш, її свекруха замовила, щоб та дитину скинула…

Марію, мов хто обухом по голові вдарив. Це ж вона тоді поверталася попід станцію від якоїсь баби, куди її за травами свекруха відправила. Перед очима за мить пробігли яскраві картинки рясних ударів смердючими чоботами. Жінка сіла просто на землю й гірко заридала.

– Ти чого, Марієчко? Що я не так сказав, от дурень старий! Може води тобі, Марієчко?

– Не треба… – Маруся підняла на нього очі. – Та жінка… то я була… то мені вони життя поламали, Дмитровичу. Але ж ніхто за це не відповів!

– Сволота, – сплюнув крізь зуби дід, вислухавши розповідь Марусі. – І думають, що усе їм минеться! Піду я вже.

Дід кинув у торбу бляшану миску із залишками їжі.

– Миску потім занесу якось, добре? Іди вже додому, Марусино, пізно.

І зник у темряві, ніби й не було нікого.

Цієї ночі Марія вперше уві сні була катом. А на ранок кухар із сусіднього села принесла звістку.

– Чули, на станції двох бомжів хтось отруїв? А в кущах, кажуть. миску знайшли з нашої їдальні! У нас же на звороті весь посуд фарбою позначений! От тобі, Марусю, скільки разів казали – не підгодовуй тих волоцюг! Тепер тягатимуть нас по судах!

Марія ніби й не чула. «Дмитровичу, Дмитровичу! Твоїх рук справа, зрозуміло. Навіщо ще ти гріх на душу взяв?» Зітхнула та й до роботи. Смертю безхатченків особливо ніхто не переймався. Ніяких справ ніхто не заводив. Прислали одну-дві перевірки в їдальню і затихло все.

Марія сохла на очах. Страшні сни мучили її щоночі й не було сил носити вже у собі те, про що дізналася. Ніякі молитви не допомагали. Тікала з дому якомога раніше і приходила пізно, щоб не бачити об’єкта своєї ненависті. Дмитровича не зустрічала відтоді. Але харчі забирав, приходив, значить усе в нього гаразд. Якось на місці, де завжди залишала для безхатченка їжу, і для неї була торбинка. В ганчір’ї ампула замотана і клаптик замусолений, на якому олівцем нашкрябано «Бог простить». Хотіла викинути відразу. Але диявол не дозволив. Він уже міцно тримав за руку ображену Марусю й відпускати не мав жодного наміру.

Якщо Бог всемогутній, то чому не зупиняє зло і допускає страждання? Кожна людина наділена свободою. Свободою вибору – чи залишитися з Богом, чи віддалитися від нього. То ж не Бог винен у тому, що існує зло, а винне вільне створіння, яке несе відповідальність за це. Марія так і не змогла взяти на себе те зло.

…Свекруха хворіла довго й померла своєю смертю, у важких муках, але так і не призналася Марії у тому страшному злочині. Після похорону хату освятили. І, як не дивно, жахливі сни перестали мучити Марію. Роботу залишила, поїхала в столицю на лікування. Минув рік і у Сколиків народилася двійня. Бо Бог люблячий і милосердний, він усе бачить і прощає нам гріхи наші, як і ми прощаємо тим, хто згрішив проти нас…

Анжела ЛЕВЧЕНКО.

About The Author

Анжела Левченко

Журналіст, прозаїк, поет






Loading...



Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares