Ялинка у Віри стоїть майже цілий січень. Вона купує невеличе деревце з довгими «голками», ставить його у воду. Гарненько одягає. От лише подарунки під ялинкою не справжні. Муляжі. Не буде ж сама собі щось класти. А більше нікому…
Зателефонувала подруга Ірина:
– На центральній площі сьогодні святковий концерт. Підемо? Нові чобітки заодно «вигуляю».
– Я нікуди не збиралася, – відповіла Віра. – А концертно-розважального настрою взагалі нема.
– До речі, в нашому улюбленому магазині косметики розпродаж. Можемо зайти по дорозі. Мені дещо треба. І собі щось підбереш. Ну ж бо, Вірко! Збирайся. Скоро буду в тебе, – безапеляційно мовила Ірина й вимкнула телефон.
Ірка – вона така: сумувати не дасть. Якби свого часу не її підтримка, то Віра, мабуть, з глузду з’їхала б…
– Що ти мені дала?! – репетувала донька у відповідь, що весілля нема звідки робити. І квартири Віра не збирається розмінювати.
– Якби ти хотіла в розміняній квартирі жити – інша справа. А тобі потрібні лише гроші. Ти ж їх профітькаєш. Адже твій наречений ніде не працює і, здається, роботи шукати не збирається.
– А навіщо йому працювати? Його батьки на заробітках.
– Ларисо, тема закрита. На вечірку гроші дам. Хочете, живіть тут. Одна кімната вам, інша – моя. Тим паче, за розмін довелося б доплачувати. Зрештою, це квартира моїх батьків. І вони нічого не дозволять з нею робити.
– Але ж вони тобі її подарували.
– То й що?
– Не хочу від тебе нічого! І, взагалі, йду від тебе. Як колись вчинив батько. Правильно казав: з тебе ніякого толку.
…Тоді Віра працювала бухгалтером на одному з підприємств. Екс-благовірний ходив там в інженерах. Славко знав, що на підприємстві «крутять» грішми. Підбивав дружину, аби також щось схитрувала.
– Я не робитиму цього!
Та чоловікові спокуса не давала спокою.
– Чому комусь можна залізти в чужу кишеню, а нам – ні? Поглянь, як шикують директор, заступники, його коханка – секретарка. Всім вистачить.
– Я не хочу проблем. І гріха на душу брати. Знаєш, як казала моя покійна бабуся? На старість нічого не назбираєш, крім гріхів, втрат і болячок.
– Ті болячки треба за щось лікувати. А, по-друге, до старості ще далеко. Не вмієш ти жити, Вірко.
Славко часто й перед донькою ганив дружину. І те не так, і се не так… Тому в Лариси авторитетом був батько. Матір дівчина часто ігнорувала.
Славко закрутив роман з Ліною – працювала економістом на їхньому підприємстві. Ліна була молодшою за Славка. І заможнішою.
Дізнавшись про походеньки чоловіка, Віра розрахувалася з роботи. А Славко «розрахував» її, як недоречно жартував, з «посади» дружини.
Зійшовся з Ліною. Отримав молоду дружину, тестя-чиновника, гарне помешкання. Донька залишилася з Вірою. Це її ще більше обізлило.
Щопрада, Славко «підкидав» Ларисі грошенят. Купував речі. А коли в Славка з Ліною народився син, Лариса більше жила в них…
Наречений також не вельми подобався Славкові. Але він ніколи не перечив доньці. Тай вважав: Ларисі щойно двадцять один. Не варто поспішати із заміжжям.
Лариса не взяла на вечірку в матері жодної копійки.
– Мені тато дав! – злісно кинула. – І, взагалі, якщо на забаву не прийдеш, плакати не буду. А свою убогу квартиру можеш заповісти безхатченкам. Я буду жити в Женьки. Ти невдаха, мамо. Відколи розлучилася, жоден чоловік на тебе оком не кинув. Не сучасна зовсім. Вічно сидиш у звітах, цифрах. До речі, на твоїй роботі знають, що ти «допомагаєш» з бухгалтерією деяким підприємцям? Чесна ти наша…
Віра збиралася на концерт й прокручувала своє життя. «Швидкою допомогою» для неї була Ірина. І сльози втирала, і поради давала… А ось і вона. Дзвонить у двері.
– Віро, чому це в тебе очі на мокрому місці? Якась ти… зовсім не святкова. Значить, так. Плани змінюються. Зараз ідемо в перукарню. Потім в магазин косметики. І в одяговий магазинчик заскочимо. Створюємо настрій.
– А-а-а… концерт?
– Завтра благодійний концерт у філармонії. От і підемо при неділі. Ще й добру справу зробимо – грішми дітям-сиротам допоможемо. І наступне. Мусиш змінити колір волосся. Сивина в сорок п’ять – не дивина. Але її не обов’язково повинні всі бачити. Пам’ятаєш, я розповідала, що познайомилася з неймовірною перукаркою. Дива творить. Вона тобі такий колір підбере і таку зачіску…
Віра нехотя йшла до перукарні. Ірина цілу дорогу нахвалювала нову знайому. І вона була того варта. З перукарні Віра вийшла іншою. З гарним настроєм. І з бажанням обновити свій гардероб.
Наступного дня Віра збиралася до філармонії під пильним оком подруги.
– Так, найперше одягаємо гарний настрій, – жартувала Ірина. – Де та косметика, яку ти вчора купила? Малюємо «портрет». О, супер! Діставай нові одяганки. І не смій іти в своїх улюблених черевиках аля «прощай молодість». Стаємо на каблучок. Так… Останній штрих – нова помада. Вона тобі дуже личить. Боже мій! Не впізнаю своєї подруги. Так маєш виглядати щодня… Щодня!!!
Віра поверталась з філармонії, коли вже стемніло. Похолодало. Біля дверей під’їзду сиділа чиясь собачка. Тут такої нема. Песик доглянутий. З ошийником. Бігль. Такого собачку має один із підприємців, у якого підпрацьовувала. Тому знала породу. Взяла знайду на руки. Той не пручався. Попрямувала до зупинки. Людей на вулиці було не багато. Ніхто на неї з собачкою уваги не звертав. Походивши туди-сюди, разом із чотирилапим знайдою подалася додому. Він облюбував місце біля новорічного деревця.
– От і «подарунок» під ялинку, – мовила. – Справжня несподіванка. Чия ж ти, згубо чотирилапа?
І взялася писати оголошення: «Знайшла собачку. Породи бігль. Телефонуйте за номером…».
Роздрукувала на принтері. Завтра розклеїть.
– Чим тебе годують? – запитала у знайди. – Сподіваюся, твої господарі не забаряться.
Вранці, дорогою на роботу, розклеїла оголошення. І чекала на телефонний дзвінок. Він пролунав увечері.
– Це, певно, мій Чіпс, – привітавшись, сказав незнайомий чоловік.
– Хто?
– Собака. Бігль. Чіпс. Ім’я таке.
– Приходьте чи приїжджайте за своїм Чіпсом, – назвала адресу.
Господар знайди з’явився через хвилин двадцять. Чіпс не тямився від радості. Чоловік вибачався. Розповів, що був у від’їзді. Чіпса залишив на сусідського хлопчика. А той не впильнував.
– Дмитрик, власне, й побачив на зупинці оголошення. Він сюди до школи ходить. А наш будинок трохи далі. Гуляв у парку з Чіпсом. Знайомих хлопців зустрів. От і… Чіпсові ще року нема. Малий. Дороги додому поки не знає. Тому й загубився.
– Добре, що до будинку прибився, а не парком блукав. До речі, чому він Чіпс?
– Любить чіпси випрошувати.
– Може, чаю чи кави вип’єте, – запропонувала Віра. – А то розмовляємо в коридорі. Проходьте на кухню. Як до вас звертатися?
– Юрій Васильович. Можна Юрій чи Юра. Мені чаю, будь ласка.
Віра та вечірній гість довго розмовляли. Розповідали кожен про своє. Чіпс дрімав.
Чоловік давно розлучився. Дружина подалася на заробітки і там їй усміхнулося нове кохання. Юрію залишила двох дітей. Мусив давати раду. А тому з учителя трудового навчання перекваліфікувався на працівника станції техобслуговування. Батько добре розумівся в машинах. І сина навчив. А потім підсобив, аби відкрити власну справу.
– Мої сини вивчилися, одружилися. Старший живе в нашому місті, молодший – в сусідній області. На Різдво гостювали в мене. Хлопці – золоті. І з невістками пощастило. А ми живемо удвох з Чіпсом…
Юрій Васильович видяковувався. Каявся, що прийшов з порожніми руками.
– Ми з Чіпсом виправимося, якщо дозволите.
– Та що ви! Нічого не потрібно…
…Наступного року під Віриною ялинкою були справжні подарунки, а не муляжі. Серед них у невеличкій коробці – пуделочко з перснем. Юрій Васильович у такий спосіб вирішив освідчитися. Віра про це ще нічого не відала. Сини ж батька «благословили»: його обраниця їм до вподоби.
Чіпс, коли приходив у гості з Юрієм Васильовичем, вмощувався біля ялинки. І хитрющим поглядом зирив на обох. Наче знав про романтичні наміри свого господаря…
