У вікно заглядав промерзлий вечір, схожий на хлопчиська, який загубив рукавиці і тепер тулить задубілі руки до теплої, від її подиху, шиби. Нечутними кроками ступало новоріччя. Небо упродовж дня витріпувало кожну хмаринку. І нарешті прибирання Всесвіту завершилося. На снігу, немов жовті намистинки, розсипалися квадратики вікон. А над ними – магічне зоряне шатро.
Маленьке ялинятко чекало, коли мініатюрні іграшки прикрасять його куцу зелену сукеночку. Олена поставила деревце у велику вазу з водою і святково одягнула.
– А шампанського нема, – мовила сама до себе. – Я навіть відкривати його не вмію. І мандаринок не купила. І…
Горло здушили сльози.
– Тільки не плакати! – вмовляла себе. – До Нового року ще є час. Треба бігти до магазину. А шампанське… відкрию вікно і спробую… хай стріляє на вулицю.
Діти наставили вздовж тротуару поважних сніговиків і маленьких сніговичків. Вони усміхалися до Олени кумедними розмальованими ротами. Вона поправила великому сніговику носа-морквину, який, мабуть, приглянувся голодній пташці. А маленькому сніговичку припасувала загублений прутик…
Шампанське, мандарини, шоколадні цукерки, улюблене пісочне печиво… Шкода, що в кошик не можна покласти гарний настрій в обгортці зі срібної фольги…
Оленин чоловік після «відряджень» в інший кінець міста, кілька років тому став колишнім.
У «холостяка»-залицяльника з сусіднього офісу виявилася в асортименті дружина і двоє синів-підлітків.
Марічку, Оленину доньку, батьки забрали на канікули у невеличкий райцентр, де купили після виходу на пенсію хату. Обійстя стояло під лісом. Тому на кожні канікули бабця з дідом забирали десятирічну внучку дихати свіжим повітрям.
Подруги кликали Олену на новоріччя у свої сім’ї. Дякувала і відмовлялася. Повертатися самій зі свят дуже сумно…
Олена застелила журнальний столик в’язаною білою серветкою з голубенькими сніжинками (подарунок подруги-майстрині), дістала старий дерев’яний підсвічник, який дістався від бабці, поклала в ажурні вазочки апельсини, цукерки, печиво. Взяла з холодильника охололе шампанське. Відкрила вікно на кухні: хай корок летить на вулицю, а не в абажур, а вино ллється на сніг, а не на стіни.
Мобільний заграв новорічний хіт «Happy New Year». На дисплеї висвітився невідомий номер. «Хтось помилився», – подумала. «Алло! Олена? З наступаючим!». «Ви… хто?». «Отакої! Одногрупника не впізнала. Льонька я! Степанюк! Ти мені свій номер телефону дала, коли ми бачились останній раз. Ось і знадобився…». «Телефонуєш із Польщі?». «Я перед дверима твого під’їзду…».
Льонька з валізами розгублено стояв у коридорі й пояснював Олені свої перипетії.
– Ключі від батьківської квартири забув. Уявляєш, все взяв, а ключі забув! Я повинен був приїхати на Різдво. Але випало трохи більше вільного часу. Хотів батькам подарунок зробити. Приїхав, а їх нема. Мабуть, пішли до друзів святкувати. Це в них така давня традиція. Мобільні не відповідали. Певно, вдома залишили. Думав у готель іти. Але згадав, що маю твій номер телефону. І живеш недалеко. Якщо тобі незручно, я піду. Ой, звідки так дує?
– Я хотіла шампанське відкрити. Боялася, аби не вистрелило, ось і… Та не стій в коридорі. Заходь.
– А донька де?
– У батьків.
– Заміж вдруге не вийшла?
– Як бачиш…
Льонька відкривав шампанське. Олена гріла грибний суп та котлети – колишній одногрупник був голодний. До Нового року залишилося кілька хвилин.
– Мені дуже незручно, – сказав Льонька, наливаючи у фужер шампанське.
– Це тост?
– Я навіть не думав…
– Льонька, ти від своїх польських колег-викладачів таких тостів навчився?
– За тебе!
– За зустріч! З Новим роком!
Льонька закушував шампанське супом з котлетами, жартував над своєю оказією. Розпитував Олену про університетських знайомих, роботу в турфірмі.
– А ти як живеш? Одружився нарешті?
– Не було часу, – засміявся. – Робота, робота… На побачення або запізнювався, або не встигав. Якось так…
Вони розмовляли, поки не почало світати. Врешті Льонька задрімав на дивані. Олена прилягла в доньчиній кімнаті.
Уранці задзвонив Льоньчин телефон:
– Мамо? З Новим роком! Скоро буду. Не хвилюйся. Все гаразд. Я розповім…
Після горнятка кави Льонька почав збиратися додому.
– Олено, ти справді не ображаєшся?
– Звісно, ні. Вважатиму твою появу новорічним сюрпризом.
Льонька зателефонував надвечір наступного дня:
– Привіт, Олено. Ти вдома? А я – перед дверима твого під’їзду. Можна?
Льонька прийшов з великим букетом холодних білих троянд:
– У знак вибачення! А ще хотів би запросити тебе до міської ялинки. Пригадуєш, як ми майже усією групою колядували біля ялинки? Сашко Куций зняв свого капелюха, а люди подумали, що це спеціально і почали гроші кидати. Заробили на святковий стіл.
Олена одягла білу шубку, в’язану білу шапочку, шалик, рукавички.
– Мушу пильнувати, аби не загубити тебе в снігу, – пожартував.
Льонька обережно підтримував Олену під руку на висковзаному дітьми тротуарі. Він і сам був схожий на хлопчиська. Розхристана куртка. Вітер закинув на плече шалик. З кишень стирчали рукавиці.
– Застебнися. Рукавиці одягни. Холодно ж…
Олена поправила Льоньчиного шалика. А він узяв її руки і почав цілувати кожен пальчик. Хтось дивився на них, дорослих, з осудом. Хтось – із заздрістю. А хтось – з ніжністю. Народжувалося кохання…
З неба посипалися великі лапаті сніжинки…
Ольга ЧОРНА.
🙂