Минув тиждень, як Ірина покинула свій дім і винаймала квартиру, але мати до неї так і не зателефонувала. Не вибачилася. Не визнала свою вину.
І ось сьогодні зателефонували з лікарні і сповістили, що мати потрапила до них у важкому стані. А оскільки вона, Іра – єдина її донька, то й телефонувати більше нікому.
Іра не знала, як має чинити. І, якщо чесно – чомусь не дуже повірила в хворобу матері. Здивувалася сама, що не відчуває ні жалю, ні співчуття до мами. Бо ніяк не може простити її вчинок, який спустошив Ірині душу, розбив серце і зламав долю. Гіркі сльози покотилися по обличчю Іри. Хіба вона винна, що народилася калікою? Обличчя вродливе – хоч воду з нього пий, а от нога…
Ще у школі учні дражнили її кривенькою качечкою. Мати Орислава заспокоювала доньку, коли та заплаканою приходила зі школи. Мовляв, так можуть казати лише погані люди. А вона – ніяка не каліка, а просто – особлива дівчинка, яка, незважаючи на криву ніжку, допомагає матері і город обробити, і їсти варити, і до магазину далеченько ходить. Он Оксанка, подруга Іри, ні за яку роботу не береться, хоч має здорові і руки, і ноги.
Колись мати зуміла переконати Іринку, що вона – найкраща, особлива. Але коли та виросла, а її подруги почали ходити на побачення, стала ридати в подушку. На жаль, на неї не звертали уваги, не кликали на побачення, не дарували квітів.
Школу Іра закінчила з золотою медаллю, але вступати далі у неї не було найменшого бажання. Розуміла, що студентство – найкраща пора, але не для неї. Щоб знову почути оте колюче «кривенька качечка», плакати у подушку, коли вже нові її подруги ходитимуть на побачення. Вирішила навчатися заочно, хоч мати була проти: «Доню, село наше невелике, тому ти зі своєю вадою виявилася одна. Повір, у виші, де тисячі студентів, не тільки ти страждатимеш. Подружитесь. Разом буде легше сприйняти себе такою, якою ти є», – заспокоювала. Однак Іра не послухала матір і таки подала документи на заочний. Голова приймальної комісії теж намагався переконати дівчину піти на стаціонар. «Вишу потрібні сильні студенти, які б складали гордість закладу», – сказав він. Та Іра була категоричною.
Звісно, коли настав першовересень, Іра засумувала, побачивши свою найкращу подругу Ганнусю. Та йшла на автобус разом з братом – теж студентом, який ніс важку сумку. «Не сумуй, через тиждень зустрінемось!» – гукнула Ганнуся.
Якось, повернувшись із сесії, Ірина заявила, що хотіла б піти на роботу. Вона в силі поєднувати її з навчанням. Матір пообіцяла поговорити з сільським головою. Там має звільнитися секретарка. Семен Іванович уважно вислухав пані Ориславу. «Хай зранку приходить», – мовив.
Добрий, ввічливий той Семен, подумала. Дивно, що у свої тридцять п’ять досі один. І вмить, наче блискавка в небі, засвітилася у її голові думка: «Треба попросити його, щоб приділяв Ірі трішки уваги. Не давав сумувати, розважав». Звісно, за добре діло вона буде з ним розраховуватися. Вчасно. Як і годиться в даному випадку. Семен Іванович спочатку не зовсім розумів, чого від нього хоче ця вродлива миловидна пані.
Орися терпляче йому знову і знову роз’яснювала. Назвала й суму. Трішки знітившись, Семен, врешті, погодився.
…Орислава відразу помітила, як повеселіла її донька, стала впевненішою в собі, придбала косметику. Із задоволенням йшла на роботу. Найбільше, чого боялася Орися, щоб донька, бува, не закохалася в Семена. Хтозна, як Семен зреагував би на це? Врешті, може у нього є дівчина?
«Ти часом не закохалася, доню?» – якось наважилася спитати Ірину. Почервонівши, дівчина мовила: «Я сама не хочу цього, мамо. Але Семен чомусь не йде з моїх думок. Розумію, що – не пара йому. Семен – вродливий, поставний, старший від мене, а моя нога… Чому я народилася такою?» Іра втупилася в матір своїми великими голубими очима і чекала відповіді.
«Помилка лікарів», – заледве вимовила Орислава. Зойкнуло болем серце. Чому вона не подумала, що її донька, як і кожна дівчина, прагне ніжності та кохання? Що вона може закохатися у Семена. Треба буде поговорити з ним. Мабуть, Іра по-справжньому закохана. Одного вечора перестрів Орисю сусід Тарас. Привітався. А потім, затинаючись, сказав: «Хотів я, пані Орисю, сватів посилати до вашої Іринки. Сказав їй про це. Але стала вона якоюсь гордою, недоступною. Забула, як разом гусей на лузі пасли, у хованки гралися. Пана собі знайшла».
Орися прикипіла до землі: «Якого пана?» «Та хіба ви не знаєте? Усе село знає – голова з вашою Ірою крутить. Дурненька – пограється нею, як з кішкою, і залишить. А я – кохаю її. Дуже. Усе життя пилинки з неї здмухував би», – Тарас важко зітхнув і попрямував до свого дому.
Орисю обдало млістю. Вона мусить дізнатися, які плани у Семена. Вони ж не так домовлялися. Тим паче, слід віддати йому гроші, щоб на вихідні разом з Іринкою в Тернопіль поїхали. На катері Іру покатав, на каву повів. Он Іра з роботи йде. Слід поспішати. Може, ще застане Семена. Та завернула його уже на дорозі – на вулиці хтось може підслухати їх розмову. Спитала, чи знає він, що Іра закохана в нього. Чи дав їй привід для цього? Орися поклала перед ним гроші на екскурсію в Тернопіль. «Одне прошу – якщо не думаєш одружуватися з нею, обходься без жодних поцілунків і обіймів. Просто – розвеселяй дівчину, як ми й домовлялися».
Семен іронічно зареготав: «Я вам що, клоун, пані Орисю? Мені ваші гроші боком вилазити почали. Як кажуть, шила в мішку не втаїти. Я з коханою дівчиною посварився, до якої чутки про нас з Ірою дійшли. Після Тернополя зав’язуємо цю гру».
«Яку гру?» – на порозі несподівано встала Ірина, яка забула на роботі сумочку. Широко відкрила свої красиві очі. Помітила на столі гроші. «Отже, усе, що було між нами, просто гра? І за неї тобі платила моя мама? Ненавиджу! Ненавиджу вас обох!» Іра заплакала і вибігла геть.
О, Господи, якою ж наївною вона була, коли повірила словам Семена. Адже подруга Ганнуся попереджала, що він – бабій. Їй теж цілий рік голову крутив. А потім, нічого не пояснивши, пішов до іншої.
Іра не вірила, не хотіла вірити. Семен таким уважним до неї був. Гарні речі дарував. Як виявилося, за гроші її мами. А найгірше те, що повіривши в його кохання, Ірина відмовила Тарасові. Посміялася з його зізнання, принизила, проігнорувала. Якою ж нікчемною вона була!
І ось цей дзвінок. У лікарні – її мама. Вона чекає свою доньку. У голові Іри зринає їх остання розмова. Коли вона спитала, як мати могла так вчинити з нею, почула відповідь, яка прибила її: «Та хіба я гадала, що такий красень може запасти в душу такій, як ти?» «Якій, мамо? Так, нога у мене крива. Але душа – рівна. Як у всіх, розумієш? Більше знати тебе не хочу!»
Іра забилася в істериці, зачинилася в своїй кімнаті.
Жив би тато. Він пошкодував би свою доньку, розрадив, поцілував і обійняв. А мама навіть пробачення не попросила. Колись вона була іншою.
Звісно, Іра піде в лікарню. Ось тільки наварить домашнього бульйону, натрясе для неї яблук-спасівок. Бо, окрім співчуття і жалю, існує ще святий обов’язок – обов’язок перед рідною матір’ю.
Марія МАЛІЦЬКА.
