Осінка

Осінка
Хтозна, скільки літ цій легенді. Її розповідали старенькі люди. Згадували історію, коли посеред осені зацвітали скромні голубенькі і рожеві квіточки. Їхні осінні «родички» – пишні, а ці дрібненькі. На тоненьких стебельцях-ніжках. Казали, начебто ці квіти з’явилися на землі неспроста. Їх зродили кохання, туга, магія…

…Давним-давно в одного воєводи була донька-красуня. З добрими синіми очима і світлою душею. А сусід-воєвода мав сина. Гарного на вроду, але заздрісного, розбещеного і жорстокого. Хлопець не раз зустрічав красуню і вирішив будь-яким способом заволодіти нею. «У мене багатий дім, у скринях – срібло-золото, ще б дружину гожу», – міркував молодий воєводич.

Батько красуні не мав наміру віддавати доньку за сусіда з недоброю славою. Та й дівчина, коли той заслав сватів, відповіла: «Не хочу твого срібла-золота, коштовних перснів та намиста. Забери назад свої дарунки. Нажиті вони кров’ю. Шукай в іншому місці господині для своїх маєтностей».

Кожне слово красуні жалило серце воєводича. У темних потаєминах його душі визрівало бажання помсти. «Остерігайся, – радили дівчині, – бійся підступності свого залицяльника».

У густих лісах жила стара чаклунка. Казали, вона могла і вміла таке… Воєводич подався шукати її. Хотів, аби чаклунка позбавила вроди непокірну дівчину. Зробила її нещасливою. І щоб добро її батька пішло з вогнем-водою.

Чаклунка знала про красуню. За допомогою магії викликала її образ, аби помилуватися дівочою красою. Бо й сама колись була гожою…

…Золото виблискувало хижою спокусою в руках воєводича. «Добре, щось придумаю», – сказала чаклунка. А про себе подумала: «Не можу я відібрати вроди у дівчини. І багатства її батька не пущу з вогнем-водою. Вдію по-іншому. Розсію її красу по землі».

Одного ранку служниця повідомила батькові-воєводі, що ніде немає його доньки. «Чи не сусідових рук це справа?!» – вигукнув той. Аж раптом зайшов схвильований садівник і сказав, що за ніч у саду з’явилися досі небачені квіти. Їх так багато… Глянув воєвода і… Квіточки дивилися на нього доньчини очима. А цей аромат… Наче терпкуватий запах її волосся, вимитого у травах. Вітер гладив квіточки-голівки, і воєвода, здавалося, чув шепіт: «Це я, тату… я… Тепер не займе мене воєводич…». Трапилось це восени.

Воєвода наказав садівникові з особливою любов’ю доглядати дивні квіти. І щороку очікував осені, коли вони зацвітуть. Це, наче, були зустрічі з донькою. Тоді й нарекли ці синьо-фіолетові, невеличкі, мов ґудзички, квіточки, осінкою. Хтось їх називав осинкою. Вітер розвіяв насіння ген-ген… Прикрасив землю і осінь.

Минув час, усі забули справжнє ім’я воєводової доньки. У переказах вона була Осінкою.

На тернопільській Волині старі люди так і називали ці осінні квіти. Бо, начебто, десь саме тут у давню пору жила красуня.

…Знову квітне осінка. Кольору неба і тихої печалі, аромату кохання, настояного на століттях…

Ольга Чорна

журналіст, блогер, газета "Наш ДЕНЬ"

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *