Останнє сонце над Сонячним: село на Тернопільщині, в якому залишилося п’ять мешканців (ФОТОРЕПОРТАЖ)

– Файна осінь, – каже стара Ориська, дивлячись у бік поля.

Збоку це виглядає так, ніби вона розглядає всі осені, які були в її житті. В осені 2019-го їй немає куди спішити.

Час пропливає повз неї мороком ранкових туманів і полуденним золотом листя. Важко лягає обабіч шматками чорної, щойно зораної ріллі на полі, яке розляглося через дорогу від її хати з невеличким подвір’ям.

– Андрію, а пам’ятаєш, кіко тут було людей? – каже, звертаючись до нас, несподіваних гостей у селі Сонячному.

І він пам’ятає, як влітку єдина довжелезна сільська вулиця раптово сповнювалася сміхом школярів, яких привозили до бабусь-дідусів, як пополудні вони гнали пасти корів з місцевими дітьми і ловили рибу зі ставка в самісінькому центрі села, як повнилися життям подвір’я будинків і як вечорами загоралися вогники вікон між заростями доглянутих садів, як ґелґотіли гуси, верещали свині й кукурікали невгамовні півні, як гавкали пси на припоні, а яблука тихо падали в руки, які чекали на їхнє дозрівання, щоб наварити смачної мармуляди на довгі-довгі зими, за якими обов’язково приходили весни.

Сьогодні в селі мешкає п’ятеро людей,  і час тут наче спинився. Витік з вікон разом із людським теплом і розчинився у химерному сплетінні кущів і дерев.

Стара Ориська виходить за ворота, щоб погомоніти з нами. Надворі останні теплі дні осені.

«Гєлєнка, Маруська, Маринка…»

Село Сонячне розташоване у Підгаєцькому районі, підпорядковане Поплавській сільраді. Одна з хатин, у яких тепер ніхто не живе, належить родині мого чоловіка.

Це його ще малим пам’ятає 86-річна бабця Ориська.

У селах часто переіначують імена сусідів, вигадують всілякі назвиська, як це буває з близькими родичами. Ділячи з дня в день невеликий простір, люди проростають не лише в землю, а й одне в одного, і потім, по смерті, мертві ще довго залишаються у пам’яті живих.

– Гєлєнка, Маруська, Маринка, Ганка, – Андрій згадує колишніх власниць нині порожніх хат. – На окраїні була баба Ґєнка. Пам’ятаю, вона жила з мамою, яку кликали Бугайкою. Покійний тато розказував про бабців із зовсім незвичними іменами – бабці Сендулька, Габріелька. А брата моєї рідної бабці кликали Ладиком.

Кілька ягід здичавілої малини

За даними «Вікіпедії», ще в 2007 році в Сонячному мешкали 45 людей. А в 1930-ті село було таке велике, що в ньому діяли осередок товариства «Просвіта», драматичний і освітній гуртки.

Тоді поселення називалося Шкіндерівкою. За переказами, у цій місцині мешкав Шкіндер, займався обробкою шкур. У 1977-му році радянська влада змінила назву. Село, яке розкинулося на острівку дерев між мальовничими полями, на віддалі від основної дороги, стало Сонячним.

– На початку століття навколишні землі мали власника, і коли він їх продавав, то мій  прапрадід купив і собі, – продовжує Андрій. – Землі багато було, тому наймали людей на роботу. Я малим, наслухавшись у школі радянської пропаганди, казав бабці, коли вона згадувала ті часи: «Як це – наймити? То ви куркулями були!». Родину, до речі, таки розкуркулили, забрали землю, на якій працювали. Якби не дід, який був на фронті, де став інвалідом війни, то закінчили би в Сибіру. Дід розказував: коли війна вже почалася, то радянські солдати зігнали всіх чоловіків з села – забирати до армії. Питали – кузнєци єсть? Брали в танкісти. Плотнікі єсть? Так само забирали, дід теж вчився столярній справі, взяли в сапери. Повантажили в машини, в «учебку» і потім на фронт. Згодом радянська влада багато селян запроторила на Сибір, бо жили не бідно. Але село вижило, а за Горбачова стався розквіт – пустили автобус, дороги поробили, возили дітей до школи в сусіднє Степове і забирали транспортом назад. Після розпаду Союзу автобус їздити перестав, почали постійно відключати світло, лишився один маленький магазинчик. І почали виїжджати, хто куди – до Франківська, Львова, Тернополя. Багато живуть тут недалеко, у Підгайцях, Бережанах, Козові. Але виїжджали і за кордон.

Хати, які спорожніли першими, вже ледь видно з вулиці. Здається, ніби природа цілеспрямовано намагається залатати все, позатягувати нитками гілок і трави.

Між заростями в простягнуту руку падають кілька ягід здичавілої малини.

Тиша для яблук

– Наступного літа треба приїхати і повикорчовувати все це, – мама чоловіка зі смутком оглядає подвір’я їхньої хати.

Буяють кропива і будяки. Крізь поріг хати проростає невелике деревце.

Востаннє тут було людно, коли ховали Андрієву бабу, Людвіну.

Навколо розрісся садок, який притулився одним боком до городів. На яблуньці є кілька плодів. У повній тиші чути, як вони падають на землю і трохи котяться у траві.

Тишу перериває раптове мукання корови, припнутої за городами.

За кілька хвилин на подвір’ї з’являється дивакувата жінка середніх років, вбрана в хустину й куфайку.

Це – Ольга. Мешкає вона сама.

– Як ваше здоров’я? – питає свекруха.

– Та, поволе, – відповідає Ольга, а потім швидко втрачає інтерес до розмови і йде за городи. Невдовзі вулицею пропливає її невеличка округла постать, яка веде на мотузці слухняну корову.

А ми заходимо до хати. На стінах висять чорно-білі фотографії, з яких уважно дивляться померлі баба з дідом. Молоді й красиві. Дивляться згори без особливого інтересу, притулені між ликами святих, вкритих вишитими рушниками.

Речі непорушно лежать там, де їх востаннє залишили. Старі платівки з музикою, подушки на ліжках, скляночки і книжки, одяг в скрині, складене під стіною взуття. Андрій простягає червону кульку, всередині якої – фігурка молодого усміхненого чоловіка на фото, у якому впізнаю його покійного тата. Подивившись, ми обережно кладемо кульку назад у шафу.

– Різдво, мороз, рипіння, сани, мене везуть ще закутаного, нічого не бачу, лише чую, як коні біжать, потім – тепло, ведуть до хати, – Андрій вдивляється у своє Сонячне дитинство. – Кухні запах пам’ятаю і смак страв, які бабця готувала. Потім ніколи такого не пробував. Все в п’єцу, в печі печене. Хліб важив кілька кілограмів. Здоровенний. Зберігали в хаті, накритий тканиною, і розрізали великими кавалками. Зараз пам’ятаю смак того хліба. Бабця давала до нього купу яєць. Весілля пам’ятаю сільські, шалаші ставили, буди. Перед весіллям куховарили, збиралися, щось пекли, різали свиней. Пам’ятаю, як вимикали світло, особливо коли негода, то вечір – вже темно. Пси завивали за вікном. Ворони каркали. Великі ясени – і ворони там гнізда вили. Влітку вечорами збиралися в літній кухні, варилася картопля, зі смаженою цибулею і шкварками. Квасне молоко завжди було, таке смачне. Ранішнє молоко я любив пити після обіду, воно тоді настоювалося і ставало холодним. А в неділю всі вдягалися, виходили в долину, говорили. Діди приходили в капелюхах, бабці – в сукенках…

«Ноги болєт»

Бабця Ориська, якби знала про гостей у селі, може, й витягнула б зі скрині сукенку. Вдягнена в довгу цупку спідницю, калоші й вишневий светрик, зав’язана хусткою. Сидить на оберненому догори дном відерці під своїм плотом і ніяково всміхається, вибачаючись, що погано чує.

– А де ви були? – питає.

– Просто йшли, подивитися. Мишам трійки привезли поставити. А що у вас тут? Корови не тримаєте?

– Та де, не годна. Ноги болєт. А ви машинов приїхали?

– Так.

Мовчить, і ми мовчимо. Потім теж ніяково всміхаємося, прощаємося і йдемо, щоб їхати.

Маленька фігурка залишається під хатою і поволі віддаляється, стає зовсім крихітною й губиться на єдиній довгій вулиці колись людного села, яке от-от зникне з мапи.

А поки що існування Сонячного підтверджують ще троє його загублених між зораними полями мешканців – мама з сином і старших років чоловік, який не прижився у місті.

Дорогою до Тернополя заїжджаємо провідати покійних бабу з дідом на цвинтар.

На невеличкому кладовищі, обсадженому по периметру деревами, вони поховані ще в тіснішому, ніж за життя, оточенні односельців.

Поля і дерева обабіч ґрунтової дороги, яка веде до міста, всі залиті осіннім сонцем.

Трохи часу – і за сплетінням гілок і пагорбів важко буде розгледіти похилені коробочки хатин.

А поки ще сонце сходить і над Сонячним.





Loading...




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares