Вокзал зустрів Олександру звичною метушнею. Хтось поспішає до моря. Хтось їде у подорож чи в гості. А в Олександри завершилося відрядження. Чому було не взяти квитка раніше? Хоча, майже змирилася з чергами, вокзальними ароматами, з наріканнями невдоволених і роздратованих пасажирів.
Один, два, три… Дев’ятнадцята у черзі. Час тягнеться поволі. Вервечка людей також. Виручає детектив. Принаймні, ніхто не намагається зачепити, аби поскаржитися на матеріальні проблеми, недолугих політиків і обурюватись, чому не працює кілька кас. І сюжет книги цікавий.
– Куди дивиться начальство?!
– Ті касирки лишень язиками плещуть…
– І «наліво» квитки заганяють…
Підігрітий порцією спиртного добродій почав висловлюватися не літературними зворотами.
Малий, осідлавши величезну валізу, радісно репетував:
– Моя масина-а-а…
Мабуть, він був найщасливіший серед вокзального люду.
Добродій не вгавав. Якийсь чоловік намагався вгамувати його пристрасну лайку, за що мало не отримав стусана. Двоє стражів порядку не забарилися з’явитися перед очима нетверезого дядечка.
«Ось і живий детектив», – подумала Олександра і закрила книгу.
– Я на хвилинку, – сказала сусідці у черзі.
Олександрі захотілося ковток чистого повітря і спокою. Кави б… Але вона терпіти не могла вокзальної підсолодженої бурди.
Чи працює ще на тім вокзалі Сашко? Галантний хлопчисько, гарний дівочий спогад. Можна запитати у довідці. Чи потрібно? Хіба що попросити допомогти придбати квитка? Банально.
Олександра кілька разів приїжджала в справах у Сашкове місто. Серце жадало зустрічі. Але не велася на емоції.
…Вони познайомились у поїзді. Минуло стільки часу… Олександра їхала у гості до родичів. Їй тоді було шістнадцять. Батьки відпустили саму. Знали: донька не загубиться. Не той характер. Сашко був студентом. Повертався з практики.
– Не сумуйте, – звернувся до дівчини. – У нас є гітара і трохи вміємо співати. Пісня на замовлення для…. Перепрошую, як ваше ім’я?
– Саша… Олександра.
Студентська компанія дружно засміялася.
– А я Саша… Олександр.
Вона не мала наміру продовжувати знайомство. Настанови батьків гласили: нікому в дорозі не довіряти, ні з ким не зв’язуватися, речі пильнувати, бо у поїздах вештаються «різні» і хтозна, що в кого на думці.
– Не хвилюйтеся, ми студенти. Майбутні залізничники, – наче відгадав її думки Сашко.
Хлопець торкнув струни гітари і заспівав. У нього був гарний голос. Друзі підспівали.
В Одесі Олександра і Сашко повинні були пересісти в інший потяг. Їм було по дорозі. До поїзда ще чекати й чекати.
– Ви бачили море? – запитав дівчину.
– Ні.
– Я можу познайомити вас з морем? І з містом. Маємо час.
Бажання побачити море взяло верх над батьківськими засторогами.
Потім їхали у перегрітому південним сонцем вагоні, розмовляли про студентське життя, її школу. Сашко попросив залишити адресу.
Коли повернулась додому, чекав лист. Скільки вона їх отримала за чотири роки? Більше сотні. Він умів гарно писати. Листи технаря Сашка нагадували поезію в прозі.
«Я був біля моря. Сумував, бо поруч ступав спогад про тебе, Сашо-Олександро. Шкода, що твоє фото чорно-біле. Твої очі схожі на морські хвилі. Ні, це морські хвилі схожі на твої очі. Я пам’ятаю погляд і усмішку, яку ти вперше подарувала морю. Ти видалась мені маленькою дівчинкою з великими здивованими зеленкувато-синіми очима…»
«Сашо-Олександро, море гарне не лише влітку. Восени воно особливе. Воно ще хоче бути теплим, але темні хмари охолоджують його. Хвилі ображено б’ються об береги. Холодне море дуже самітнє…»
Коли Олександра закінчила школу, Сашко написав: «Ти стала дорослою, Сашо-Олександро. І тепер ми знову зможемо зустрітися біля моря. Море і я чекаємо тебе, дівчинко…»
До моря Олександра так і не зібралася. Зате Сашко приїжджав до її містечка, від якого до моря кілька сотень кілометрів. На четвертому році їхнього знайомства, хлопець сказав:
– Сашо-Олександро, знаєш, що ти моя наречена?
Хлопець не відав, що її батьки були проти листування і їхніх зустрічей. Не хотіли чути про зятя, який живе бозна де. «Чужого нам не треба!», – категорично заявив батько. Матір підтримала. Піти проти волі батьків у дівчини не вистачило сміливості.
Із останньої зустрічі хлопець повертався сумний. Він не докоряв Олександрі, лише за мить до від’їзду потяга сказав: «Я не можу уявити тебе не щасливою».
Сашко поїхав. Після цього надіслав три листи. Олександра їх не читала. Заховала.
Заміжжя щастя не принесло. «Місцевий» не лише Олександрі життя зіпсував. Навіть на її батька руку підняв. Згодом на сімейній раді вирішили: такого зятя не треба. Після Олександри в нього було ще дві дружини.
Перебираючи папери, знайшла загублені в часі листи від Сашка. Відкрила.
«Сашо-Олександро, ти почала часто снитися мені. Я щасливий у моїх снах. Дівчинко, як ти? Зрозумію, якщо не отримаю відповіді. Але сподіваюся…»
«На роботі все гаразд. Маю шанс отримати підвищення. Одна лише проблема – не можу зустріти дівчини із зеленкувато-синіми очима. Мама називає мене вічним закоханим студентом…»
«Збираюся до моря. Сашо-Олександро, не тримай мене. Просто скажи: «Я відпускаю тебе, негідний хлопчиську!» Я вкину у море свої надії. Хай пливуть до чужих берегів…»
У кінці останнього листа були приписка: «Дівчинко, пам’ятай мене і море…»
Три конверти. Спогади. Сльози. Навіщо було їх читати? Навіщо?..
Олександра повернулася до своєї черги. Здалося, меншою вона не стала. Детектив також більше не рятував. Думки крутилися навколо минулого. Яким ти став, Сашко? Мабуть, з колишнього хлопчиська життя зробило ділового, заклопотаного чоловіка. А, може, таки поцікавитися, чи працює тут Олександр Анатолійович?
Жінка у довідці відповіла ствердно. Назвала посаду і номер кабінету. Олександра не здивувалася, що Олександр Анатолійович має солідний статус. Набралася сміливості і, як тоді, коли знехтувала батьківськими засторогами про «різних» у потязі, вирішила: треба зустрітися!
Дістала крихітне дзеркальце. Усміхнулася своєму відображенню. Вже не сімнадцять, але ще й не сорок. Може, Сашко упізнає? Секретарки, на щастя, на місці не було. Постукала у двері. Почула: «Увійдіть!» Переступила поріг. Розгубилася. Застигла.
– Добрий день, – привітався першим. – Проходьте…
Хотіла втекти. А він уже йшов назустріч.
– Сашо… Олександро… Ти? На довго приїхала?
– Я тут у відрядженні. Тобто, воно вже закінчилося. Стою в черзі. Сашко, вибач…те. За минуле.
– Не треба «викати». І вибачатися. Як живеш?
– Не зуміла стати гарною дружиною. Маєш щастя, що не довелося скуштувати моїх вареників, присмачених жіночими забаганками, – віджартовувалася. – Маю гарну роботу. Давно перебралася з районного центру в обласний. А ти?
– Живу, як бачиш, у своєму місті. Моїй доньці шістнадцять. Сашо, я писав тобі…
Спогади про минуле, розповіді про теперішнє, запашна кава і квиток без черги. Все вмістилося у дві години.
Сашко, ні, Олександр Анатолійович, провів Олександру на перон. У кабінеті він був схожий на хлопчиська, який умів писати шалено гарні листи і кохав її. На людях, – стриманий і поважний.
Коли ступила на підніжку вагона, запитав:
– Ти їздила до моря?
– Ні. Я люблю гори. Такого моря, як я побачила тоді вперше, більш немає.
Зайшла у вагон.
– Сашо… Олександро, – чи то причулося, чи Сашко кликав її.
Вікна купе виходили на протилежний бік. І це було так доречно. Він не міг бачити її смутку…
Ольга ЧОРНА.
