Розпочата росією повномасштабна війна проти України докорінно зламала плани багатьох українців і змусила шукати прихисток у країнах Євросоюзу. Люди, переважно жінки з дітьми, простоюючи не одну добу на польському та угорському кордонах у перші тижні війни, їхали у невідомість, рятуючись від біди. Понад сімдесят тисяч українців прийняла лише Італія, забезпечивши житлом, їжею та надаючи соціальні виплати та тимчасовий захист. До речі, двом землячкам з Тернополя дала прихисток і моя подруга Галина. Вони жили у неї більше двох з половиною місяців.
Нещадна війна, яку розв’язала росія проти України, торкнулась буквально кожного українця, де б він не був. Усі переживають її однаково, і всі – по-різному. Але абсолютно кожному доводиться проходити певні випробування, до яких життя не готувало.
На запрошення подруги Галини, нашої землячки, яка понад п’ятнадцять років живе і працює в Італії, і з початку війни кличе до себе, я все-таки зважилась на короткотермінову поїздку. Заодно вирішила довідатись, з якими настроями люди покидають Україну і яким чином повертаються назад. Також як журналістці цікаво, чим живе Італія сьогодні і якою насправді є позиція її громадян стосовно нашої держави в умовах війни… Так би мовити, побачити і почути з перших уст…
Автобус “Хмельницький – Гроттамінарда”, яким їхала, був вщент заповнений. Пасажири – одні жінки та діти від шести до чотирнадцяти років – з різних областей – Хмельницької, Тернопільської, Рівненської, Львівської, Івано-Франківської. Переважна більшість жінок повертались з відпусток на роботу, інші їхали в гості до батьків, бабусь і навіть на весілля до рідних (яке планувалось на травень і мало відбутися в Україні (авт.) – хто на десять днів, хто на місяць, хто на два, але обов’язково з поверненням додому. На кордоні з Угорщиною простояли сім (! )годин, однак водії сказали, що це ще недовго, так як попереднього разу стояли десять годин. То ж часу було достатньо, щоб пасажири могли ближче познайомитись та поговорити. А поговорити, звичайно, було про що – на тему, яка усіх болить. Дуже болить. Бо у кожного є діти, внуки, і їхнє сьогодні під серйозною загрозою…
Не буду описувати, які тут гарні дороги, незвичайна природа. Однак, хочеться зауважити, що коли отримали на руки паспорти зі штампами, троє діток моїх нових знайомих, зручно вмостившись на задній площадці автобуса, відведеній для відпочинку водіїв, несподівано для усіх заспівали “Ой, у лузі червона калина…”, що значно підняло настрій і вкотре підкреслило – де б не був – Україна понад усе! Дорога була довгою, але час (а це понад двадцять годин) пролетів швидко. Позаду залишились Угорщина, Словенія і ось під вечір автобус дістався місць призначень в Італії. Крайня зупинка – Авелліно, де й мене зустріла подруга з чоловіком Луїджі та сином Даніелем. Про враження від зустрічі теж годі говорити, адже не бачились стільки часу. Говорили майже до півночі…
Зранку, ковтнувши запашної італійської кави, вирішила самостійно прогулятись містом (так як подруга та чоловік на роботі, син – у спортивно-оздоровчому таборі). Йшла знайомими вулицями, площами, через сквери, роздивляючись та вслухаючись навкруги. І що ви думаєте, якщо раніше мені зустрічались одиниці українців, і це ті, хто тут працює, то цього разу майже на кожному кроці я чула українську мову. Навіть на мить здалося, що я в якомусь невеликому українському містечку, де все тихо, спокійно. (Боже, як цього хочеться!)… Повсюди гуляли молоді мами з дітками, зустрічались жінки-українки різного віку.
Знайомимось. Багато з Тернопільщини, Хмельниччини, Львівщини, Івано-Франківщини. Хто виїхав сюди ще до 24 лютого, хто – під час війни – до родичів, у статусі біженця чи тимчасово захищених осіб. Хтось задоволений, хтось розчарований. Зізнаються, що українці стикаються в Італії з низкою проблем. Не все так яскраво, як передають по телеканалах. Допомогу, звичайно, надають. Умови, проживання, гуманітарку – продукти, одяг. На рахунок соціальних виплат – як кому. Можна подати заявку на тимчасовий захист, яка має розглядатися протягом десяти днів, а чекати доводиться значно більше. Знайти роботу дуже важко без знання італійської. Така ж сама ситуація із житлом. Якщо ж хочеш самостійно орендувати квартиру чи будинок, має за це хтось поручитись. Ну, і таке інше, через що багато біженців планують повертатися в Україну. Однак, є й такі, котрих усе влаштовує і котрі мають бажання тут залишитись і в майбутньому забрати сюди свою родину. Що ж, кожному своє…
Скільки я тут була, зустрічалась і говорила з українцями, італійцями – усі одноголосно засуджують війну, путіна і прагнуть якнайшвидшої перемоги України у цій ганебній війні. Як розповідає моя подруга (у неї тут свій бізнес, і її клієнти переважно італійці), Італія значно допомагає Україні з перших днів війни. Усі, з ким спілкується, щиро співчувають українцям, і кожен її знайомий італієць вболіває за долю нашої країни і старається чимось допомогти, не зважаючи на створені діючі благодійні пункти.
Особисто сама Галина та її італійська сім’я роками ( починаючи з 2014-го року) надає посильну як матеріальну так і фінансову допомогу нашій армії. До речі, її син Андрій, від першого шлюбу, був майже рік в АТО і зараз служить в одній з окремих бригад територіальної оборони України. Можна уявити, що доводиться пережити жінці-матері, яка знаходиться з сином у різних світах, вона у безпечному, а він – у місці, де на кожному кроці чатує небезпека. Тому Галина з невимовним болем сприймає кожну невтішну новину з фронту, щонеділі ходить у церкву і молиться за сина і кожного українського захисника, за родини, які втратили найрідніших та просить Бога зіслати мир на вкраїнську землю.
Думки про Україну, як зізнається, не покидають її ні вдень, ні вночі. Та й не вщухають розмови із знайомими, не перестає черпати інформацію з телебачення та соцмереж. Непокоїть і те, що йде у відставку великий прихильник України прем’єр-міністр Маріо Драгі. Але попри все надіється, що невдовзі все жахіття в Україні обов’язково завершиться і настане довгоочікуваний мир. За декілька днів мого перебування тут я ще більше зрозуміла, як він дорого нам обходиться і так захотілося обійняти усіх українців і всю Україну загалом. А ще пересвідчилась, що з нами весь світ.
До слова, приємно вражало те, що в багатьох місцях поряд з національним прапором Італії величаво майорить наш рідний жовто-блакитний стяг. Навіть у порту Сорренто, де багато туристів з усього світу, український прапор – на видному місці. А ще те – що одинадцятирічний син моєї подруги окрім рідної італійської та англійської мов бездоганно розмовляє українською, що передалось від матері, та з гордістю носить одяг з українською символікою. В українській футболці Даніель підкорив гору Діви Марії на висоті близько тисячі метрів. Не можу не поділитися емоціями і від побачених соняшників, які символізують нашу Батьківщину. Вони ростуть на узбіччі дороги неподалік від будинку Галини. Подруга каже, їх щороку висаджує одна з наших українок, що є ознакою безмежної любові до неньки.
Можна ще багато наводити прикладів підтримки з боку італійців та наших громадян, але на завершення репортажу підкреслю, що коли тим же автобусом поверталась додому, була ще більш вражена. Незважаючи на те, що війна ще не закінчилась, що продовжуються жорстокі артобстріли ворогом тих чи інших міст, що гинуть мирні жителі, наші краяни масово повертаються додому, причому з малолітніми дітьми. З п’ятдесят чотирьох пасажирів – понад тридцять дітей. Везуть назад з собою і домашніх улюбленців. Кажуть, де б не був – вдома найліпше.
Україно, ти маєш неперевершених українців! Перемога обов’язково буде за нами!
Слава Україні! Дякуємо Італії!
Марія МАЙДАНЮК.
Італія – Україна.
