«Привези мені… цукру»

«Привези мені… цукру»

Матвій любить подорожувати. Весь одяг випрасуваний та охайно складений. Книги, записники, папка з документами, ноутбук – кожна річ має своє місце. Поклав у валізу ще паперовий пакет із свіжозмеленою кавою. Залишилося лише викликати таксі та їхати в аеропорт.

Чоловік задоволено всміхнувся. Він належав до тієї невеликої кількості людей, які ніколи нічого не забувають і завжди все встигають. Поглянув на годинник. Набрав номер, і за п’ять хвилин таксі чекало його під будинком. Поправив краватку, взув начищені до блиску туфлі та поглянув у дзеркало, що висіло в коридорі. У правому нижньому кутку був прикріплений маленький білий папірець, на якому акуратним чоловічим почерком написано: «Різниця між тим, ким ти є і ким хочеш бути, полягає у ТОМУ, що ти для цього робиш». Матвій ще раз прочитав цю фразу, усміхнувся і вийшов із дому.

Коли він був дитиною, їх з мамою покинув батько. Відтоді хлопець пообіцяв собі, що більше ніколи не дозволить мамі плакати. Успішно навчався у школі, був наполегливим і працелюбним, на відмінно закінчив виш, факультет міжнародних відносин. Потім отримав стипендію на навчання у Празі. Згодом повернувся додому і розпочав власний бізнес. Завжди виважений, стриманий та небагатослівний. А ще дуже самотній. Чомусь уникав спілкування з людьми, якщо це не стосувалося роботи. В нього була мета, і він до неї йшов. Усе в житті сприймав як ціль, яку потрібно досягнути. Так Матвій думав, їдучи в таксі до аеропорту. Прилетіти до Праги, успішно підписати угоду з новими бізнесовими партнерами, ввечері неодмінно випити кави та прочитати розділ книги й за три дні повернутися до Львова.

Матвій дуже багато працював, а кави пив ще більше. Філіжанка гіркого напою й декілька сторінок доброї книги на ніч були незмінними, як молитва. Чоловік чудово грав на гітарі, але ще краще готував. Особливо добре йому вдавалася випічка. Тільки ніхто не знав про ці таланти, оскільки у Матвія майже не було друзів. Останній раз він закохувався ще в школі, а потім вирішив, що кохання не для нього. Проте жіночої уваги йому ніколи не бракувало. Та чоловік розумів, що всім жінкам насправді потрібен не він, а його бізнес та гроші, тому залишався завжди стриманим та холодним.

Таксі зупинилося. Матвій швидко заплатив водію та поспішно попрямував до терміналу. Раптом на табло висвітилось повідомлення про те, що його рейс через технічні причини перенесено на три години. Чоловік упевнено підійшов до вікна та сів у найближче крісло. Був напруженим і знервованим, терпіти не міг, коли хтось або щось руйнували його плани. Навіть не помітив, як поряд сіла дівчина у зеленому пальті. На голові в неї був сірий берет із квіткою, а на шиї – в’язаний шарф шоколадного кольору. Вона чимось нагадувала француженку зі старої чорно-білої кінострічки про романтичне кохання. На колінах тримала книжку про фемінізм і товстий записник. Вона так зосереджено дивилася на табло, що можна було досхочу намилуватися чітким профілем витонченого обличчя.

– Вибачте, будь ласка, – першою озвалася незнайомка.

– Так, слухаю.

– Вам дуже личить борода, – з усмішкою сказала дівчина.

– Дякую. Це все через мої лінощі, – здивовано відповів Матвій, не сподіваючись почути таке, і, мабуть, уперше в житті зашарівся. Жінки на роботі часто робили йому компліменти, але з їхніх уст це звучало дуже сухо, офіційно, інколи навіть вульгарно. А слова цієї милої та відважної дівчини здалися йому надзвичайно щирими. Він навіть не помітив, як усміхнувся.

– Ви, напевно, також чекаєте на свій літак? До речі, мене звати Матвій.

– Дуже приємно. Всі називають мене Зірка, але моє справжнє ім’я – Зоряна. Ні, я приїхала, щоб зустріти свою сестру Світлану. Ми – близнята. Вона повертається з Африки, де рік працювала медиком-волонтером. Летить із Праги, бо вирішила трохи погостювати в нашого батька, який там працює.

– Цікаво. А вам казали, що у вас дуже приємний голос? До речі, можна запросити вас на філіжанку кави і продовжити нашу розмову? Неподалік є затишна кав’ярня, а нам і так потрібно ще довго чекати.

– Дякую. Із задоволенням вип’ю з вами кави.

Вони говорили дві години, але час промайнув так швидко, що здавалося, наче їхня розмова тривала не більше п’яти хвилин. Зоряна розповідала про своє навчання в університеті, про пристрасть до мандрів, про друзів. Дівчина завжди мріяла побачити Венецію, Париж та Нью-Йорк і вірила, що колись обов’язково поїде туди. Матвій мало говорив, здебільшого слухав, просто насолоджувався спокійним та милозвучним голосом незнайомки.

Коли принесли рахунок, чоловік хотів заплатити за двох, але Зоряна навідріз відмовилася – вона принципово завжди і всюди платить за себе сама і вважає це правильним рішенням. Дівчина також взяла зі столу два пакетики цукру й поклала до кишені. Матвій помітив це.

– Навіщо вам цукор?

– Хочу збагатити свою чудову колекцію ще одним експонатом. Люблю солодке, а цукор – особливо!

– Тепер зрозуміло, – Матвій вкотре всміхнувся і був здивований: уже давно він так часто не усміхався впродовж дня.

Обоє повернулися до аеропорту. Чоловік поспішив до терміналу, адже реєстрація пасажирів вже розпочалася, а Зоряна нетерпляче очікувала зустрічі із сестрою.

Матвій підійшов до дівчини:

– Дякую за несподівану зустріч та цікаву розмову. Було дуже  приємно з вами познайомитись.

– Усе найкраще трапляється несподівано. Я також вдячна вам за гарно проведений час.

– Ось моя візитка. Про всяк випадок. Телефонуйте.

– Дякую! Щасливої дороги!

Чоловік пішов до терміналу, але за мить повернувся, підбіг до Зоряни і, дивлячись їй в очі так глибоко, немов хотів заглянути в оголену душу, запитав:

– Я повернуся до Львова через три дні. Хотів би з тобою…тобто з вами… зустрітися знову. Який дарунок із Праги тобі привезти?

Зоряна всміхнулася.

– Привези мені цукор.

– Обов’язково, – пообіцяв Матвій і, помахавши рукою на прощання, впевненим та швидким кроком пішов здавати багаж.

За три дні вони зустрілися у затишній кав’ярні. Матвій подарував дівчині квіти. Смакували тістечками, шоколадом та кавою з прянощами, довго блукали вузькими вуличками вечірнього міста, усміхалися, розповідали одне одному про своє життя, щоразу відкриваючи щось нове і таємниче у словах та поглядах. Матвій відчував незбагненну легкість у розмові з дівчиною, йому хотілося, аби вона завжди була поряд. Зоряна насолоджувалася дивним візерунком, у який зливалося м’яке світло ліхтарів. Ні про що не думала, відчувала радість від молодості та безтурботності, якими була наповнена по вінця.

Матвій попросив дозволу провести її додому. Дорогою думав, що вже сто років не цілувався. Трохи боявся виявитися незграбним залицяльником в очах дівчини, але все-таки наважився поцілувати її на прощання. Зоряна нічого не сказала, лишень подарувала сонячну теплу усмішку, яку заховала у букеті квітів.

– Зоряно, я не розумію, нащо тобі цей цукор? Ти й так солодка.

– Можливо, маєш рацію. Коли справді солодко, то цукор ні до чого. Напевно, тепер я почну колекціонувати такі прекрасні зустрічі, як сьогоднішня…

Іванка ЗАХАРЕВИЧ.

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *