На загубленій срібній струні «бабиного літа» забуту мелодію грав вітер. Музика, яку чула лише душа і від якої усміхалися небеса. Звуки, які змусили пізню осінь розпустити золоте волосся і закружляти у повільному танку із втомленим від суєт світу…
І врапт цієї неземної мелодії несміливо торкнулися тоненькі звуки скрипочки – в осінньому парку щось імпровізувало дівчатко. «Браво! Браво» – шелестіли листям статечні клени. «Гарно! Гарно!» – шепотіли берізки…
Дівчатко закінчило грати, вклонилося своїм поважним слухачам-деревам. «Браво! Браво!» – здавалося, продовжували аплодувати вони…
Ніхто не сумнівався у Яринчиному майбутньому. «Ти будеш першою скрипкою», – казав учитель музики Адам Казимирович своїй улюбленій учениці.
Але Яринчині імпровізи залишилися у минулому. Вона вибрала професію медика, як і її коханий Артем. Він вважав: музика – це несерйозно.
Інститутські подруги розповідали Ярині, що Артем зраджує їй з іншими дівчатами. Не вірила. Заздрять, думала. А коли наважилася запитати, чи це правда, відповів: «Ти не кохаєш мене, якщо слухаєш різні дурниці». Ярина опустила очі. Артем засміявся.
На п’ятому курсі Ярина завагітніла. Поділилася з коханим звісткою. Гадала: нарешті вони одружаться.
– Спершу треба кар’єру зробити, хоча би старт. Та й навчання потрібно закінчити. А тоді вже про дітей думати. Зроби аборт, – наполягав Артем. – Ти ж знаєш, я кохаю тебе. А одружимось відразу, як отримаємо дипломи. Обіцяю…
Дівчина вагалася і боялася губити їхнього первістка. Але врешті зважилася…
– Ярино, після аборту ви ніколи, чуєте, ніколи, не зможете мати дітей! – спам’ятовувала юну пацієнтку старша лікарка.
– Я… ми вирішили! – перебила її дівчина.
Пізніше Ярина проклинатиме той день. Буде каятися. Тепер же чекала офіційної пропозиції від Артема. Подумки облаштовувала їхнє спільне життя.
– Нам потрібно серйозно поговорити, – сказав Артем за кілька днів перед випускним.
Дівоче серце радісно підстрибнуло. Нарешті!
– Я одружуюся!
– Тобто… ми…
– Я одружуюся з Тетяною.
– Жартуєш?
– А я? Наша дитина?
– Яка дитина? Ти ж аборт зробила.
– Бо ти цього хотів… Це жорстоко, Артеме!
– Жорстоко було вбити ненароджену дитину. А тепер ти не зможеш народити. А я хочу мати нормальну сім’ю. І знаєш, жінки народжують наперекір усьому. Ти не змогла…
– Ненавиджу тебе!
Артем у відповідь засміявся.
На випускний Ярина не пішла. Не могла бачити Артема. І Тетяну. Таки правду казали подруги. Даремно не вірила.
А Тетяна – вигідна наречена. Батьків брат – медичний чиновник. Допоможе знайти гарну роботу, зробити кар’єру…
Яринині одногрупники веселились на випускному. Вона поїхала на дачу. Подалі від усіх. Дістала скрипочку.
– Колись я зрадила тобі, – мовила до інструмента. – А тепер зрадили мене.
Торкнулася смичком струн. Не мелодію – зойк видала скрипка. Яринина душа зойкнула у відповідь.
… Артем з Тетяною поїхали працювати до іншого міста, де був поважним чиновником її родич. Ярина знайшла роботу у невеличкому містечку – неподалік від обласного центру, де жила з батьками.
Містечкове життя було спокійне. Колеги – привітні. Ярині подобався величезний старий сад довкола лікарні. Панський ще. У теплі погожі дні на лавках у саду любили сидіти хворі. А у вечори – закохані.
У Ярини навіть з’явилося улюблене дерево. Низьке, з гіллям, схожим на богатирські руки. Молода лікарка часто сюди приходила. Про щось думала. Вона була добра, але мало усміхалася. Вродлива, але самітня. Нікому не відкривала душу і не шукала на роботі друзів-подруг. Сторонилася чоловіків.
Тридцятиріччя Ярина святкувала вдома.
– Доню, хіба на Артемові світ клином зійшовся? – запитувала матір. – Вже давно пора його забути.
– Онуками б потішитися, – зітхав батько.
Ці слова боляче кололи Яринине серце. Батьки не знали про її гріх…
– Ярино, у твого колишнього вчителя музики біда трапилась, – розповіла за вечерею матір. – Нині зустріла його. З внучкою. Ледве впізнала.
– Адам Казимирович захворів?
– Його син з невісткою загинули. З відпочинку поверталися. Аварія і… Шкода дівчинку. Гарненька така. Як він раду дає собі і восьмирічній дитині?
– А його дружина де?
– Кілька років тому померла. Онкологія.
Ярина не знала, які тепер уподобання у восьмирічних дівчаток. Вона в цьому віці ще любила ляльки. А ось її десятирічна сусідка Людочка вже модою цікавиться. Недавно розповідала Ярині про модельок і запитувала, чи пасує їй джинсовий комбінезон, присланий бабусею з Італії.
У вихідний Ярина купила солодощі й кумедного м’якенького ведмедика. Зателефонувала до Адама Казимировича. Напросилася в гості.
– Моя Вероніка, Ніка, – голос у вчителя був сумний. – А це – моя колишня учениця Ярина. Зараз, дівчатка, буду вас вгощати.
Після «солодкого стола» Адам Казимирович попросив внучку щось зіграти для гості. Коли Ніка закінчила грати, Ярина запитала:
– А мені можна?
Вона імпровізувала. Як колись. Мелодія була схожа на хаос почуттів.
На скрипочку накрапали сльози. Ярина зіграла своє життя.
Ніка заінтриговано дивилася на колишню дідусеву ученицю. Вчитель ховав мокрі очі за запітнілими скельцями окулярів. А Яринина душа кричала: «У тебе могла б бути вже така донька чи син!».
Ярина з Нікою подружилися. Адам Казимирович називав обох «мої дорогенькі дівчатка» і навіть трохи повеселішав. А якось сказав:
– Яринко, маю прохання, але не знаю, чи маю право на це. Ех, роки, роки… Якщо зі мною щось станеться, подбайте про Ніку. Я вірю, що можу довірити її вам. Та й більше нікому. Вона любить вас.
Ярині подобалось, коли Ніка грала у парку. Вона нагадувала щасливе дівчатко, якому колись аплодували берізки і клени…
Цього дня Ярина взяла й свою скрипочку. Заграли удвох з Нікою. Осінній парк милувався мелодією. А листочки не просто опадали з дерев – вони виконували дивний магічний танець. Зупинялися перехожі. Перешіптувалися:
– Як гарно грають донька з мамою!
Неподалік зупинився чоловік в інвалідному візку. Жінка видалася йому знайомою. Невже?..
Мелодія стихла. Дівчинка поклала скрипку в футляр і пострибала збирати листочки. Жінка присіла на лавочці. Чоловік в інвалідному візку під’їхав ближче.
– Ярина? Ви… Ти – Ярина? – запитав.
– А… Артем?
Він нарікав на несправедливе життя, на Тетяну, яка залишила його після важкої хвороби, на інвалідність і на те, що крім старих батьків, більше нікому не потрібний.
– Ти так гарно грала. А ця, маленька…
– Моя дівчинка.
– Твоя? Але ж ти… не можеш…
Ярина усміхнулася. Здвигнула плечима. Підбігла Ніка.
– Хто це? – запитала на вушко.
– Дядько, через якого я колись розгубила між осіннім листям ноти…
Ольга ЧОРНА.
