На Тернопільщині є село, яке по праву можна назвати українською Хатинню. Однак, якщо про останню знає весь світ, то про Молотків Лановецького району пам’ятають лише мешканці області та історики. Навесні 1943 року воно практично згоріло дотла. Із 340 хат уціліли лише чотири. Фашисти розстріляли, спалили живцем, замордували 617 мирних жителів села. Не жаліли ні жінок, ні дітей. Убивали усіх, хто потрапив у їхні руки.
З часів Молотківської трагедії кількість жителів населеного пункту зменшилась практично втричі. Село дуже затишне, з чудовими мальовничими краєвидами. Про страшне горе, яке спіткало чи не кожну тутешню родину, нагадує величезний меморіальний комплекс і смуток, що тінню пролітає в очах і дітей, і дорослих при згадці про цей страшний день. Про каральну операцію фашистів тут знають не з книжок історії, а з розповідей очевидців, тож для кожного мешканця села це болюча тема.
Із сльозами на очах 85-річна Наталія Мельничук згадує 29 квітня 1943 року. Вона одна з небагатьох, хто дожив до наших днів. Розповідає, як у четвер, після Великодніх свят, вранці німці оточили село і почали палити хати. Наталя разом з кількома односельцями сховалася у кущах черемхи.
– Коли фашисти побачили нас, ми почали розбігатися в різні боки, – з болем у голосі каже жінка. – Один чоловік тримав на руках сина. Німець наставив рушницю на нього. А той просить: «Пане, вбийте мене, але дитину відпустіть». Але солдат вистрілив в обох і вони впали мертві. Ми всі тікали, куди тільки могли. То був дуже страшний день. На моїх очах застрілили старшого брата. Мама та молодший брат врятувалися.
Наталя Мельничук дивом залишилася жива. Вона сховалася в напівзгорілій хаті. Жінки закутали їй обличчя хустиною і сказали лягти на підлогу, щоб не задихнулася від диму. Дівчинка виривалася від них, адже знала, що на вулиці німці хочуть впіймати її брата. Та вийти зі схованки означало ризикувати життям усіх. Вона бачила, як на пасіці військовий на коні кружляв навколо вуликів, щоб впіймати Мітю. Коли зрозумів, що це йому не вдасться – вистрілив. Досі ця картина стоїть перед очима жінки і німий відчай від неможливості врятувати найріднішу людину.
За словами пані Наталі, після пожежі неможливо було спокійно дивитися на село. То була суцільна руїна. У їхній хаті повністю згоріла покрівля, стіни, були вибиті вікна. Жінка зізнається, не думала, що у 85 років побачить на екранах телевізорів такі ж трагічні події.
– Дивлюся новини і підноситься тиск від того, що робиться в Україні, – пані Наталя не стримує сліз. – Переживаю за наших дітей. Я вірю, що Україна переможе всіх своїх ворогів. Ми на це заслужили.
Сільський голова Людмила Гергель розповідає, що у 1985 році, напередодні 40-річчя Перемоги у Другій світовій війні тернопільські митці архітектор Іван Осадчук та скульптор Борис Рудий створили у селі величний меморіальний комплекс. Кожен його елемент має своє глибинне значення. Великі пагорби, що символізують братську могилу, мов розділили Молотків надвоє – сьогоднішній, оновлений, і той, яким він зостався після страшного квітневого дня. Поміж земляними валами дорога на вулицю Смерті – вулицю спаленого села. Скульптура Матері – вічна пам’ять про молотківських жінок, які загинули від рук окупантів. А праворуч обвуглений дуб, німий свідок трагедії. На місці кузні, де живцем спалили молотківських чоловіків, – пам’ятний знак.
У музеї «Молотківська трагедія» зібрані експонати розповідають про історію села, участь його жителів у Другій світовій війні. Найбільший розділ присвячений знущанням фашистів.
– Над приміщенням музею, поруч з оглядовим майданчиком, з якого добре видно весь меморіал, знялися три пілони. Так зображено вбиту сім’ю: батька, матір, дитину, – розповідає директор музею Оксана Борух. – На Стіні пам’яті закарбовано 551 імен та прізвищ. Інші 66 – досі невідомі. Серед них 92 дитини. У всіх цих людей різні дати народження, а день смерті один.
У музеї, як і на території всього меморіального комплексу панує особлива атмосфера умиротворення, гармонії і тихого смутку на тлі мальовничої волинської природи. Тут є дуже багато цікавих екземплярів, багато з них унікальні. Можна побачити ікону, з якою селяни вийшли до німців і закликали їх схаменутися і не вбивати мирних жителів. Однак ті не зважили на святиню і вистрілили в подружжя. Чоловік та жінка накрили собою ікону і врятували її від знищення.
– Особливо вражає жорстокість, з якою каральні загони винищували село, – каже пані Оксана. – У нас є колиска, яка вціліла в пожежі. У ній ми знайшли прострелену подушку із краплями крові. Очевидно, у ній вбили дитину. А ще було таке, що дітей вбивали на очах у їх батьків – проштрикували багнетом і викидали в колодязь.
Осягнути масштаби трагедії, яка трапилася того чорного четверга в селі, важко, як і жорстокість, з якою чинили розправу над українцями, які ніколи не тримали в руках зброю, а лишень обробляли свої поля та вирощували хліб.
– Після того, як фашисти поїхали з села, я подалася шукати своїх дітей, – йдеться у спогадах Анастасії Вараниці. – На попелищі кузні по клаптиках одягу та ґудзиках я впізнала їх. Вони були спалені. Зібрала їх у запаску і понесла хоронити. Викопала могилку і поклала туди своїх діточок…
Молотківські школярі також знають про страшну трагедію, яка трапилась у їх рідному селі. Щороку вони беруть участь у традиційній панахиді та плетуть символічний вінок на пам’ять про загиблих.
– Мені бабуся розказувала про те, що відбулося 29 травня і як мої предки рятувалися від фашистів, – розповідає Олеся Максим’юк. – Для нашої родини цей день особливий.
– Аби врятуватися від окупантів люди ховалися у воді і накривалися зверху лататтям. А дихали через трубочки, виламані з очерету, – додає Юля Павлишин.
– Моя сусідка розповідала, що від смерті її та маму врятувала церква, –каже Анна Латюк. – Вони забігли у храм і ревно молилися та завдяки цьому змогли вберегтися від жорстоких солдатів.
Про страшну розправу над Молотковом нагадує березова алея при в’їзді в село. Тридцять років тому в пам’ять про жорстоко вбитих людей висадили 617 беріз. Дерева стали живим пам’ятником молотківської трагедії. Вони сумно схиляють віти додолу, згадуючи той кривавий день та радо зустрічають гостей, які їдуть поклонитися праху своїх предків та вшанувати загиблих квітучої вести 43-го.
Юля ТОМЧИШИН.
