“Цьотко, помогти?”
Сусідський Сашко наче виріс з-під землі перед Ольгою, яка поралася в саду. Вітер листя нагнав ген з усієї вулиці. А вона ж так гарно восени поприбирала.
Жінка вигрібала листя та чуже сміття з усіх куточків її маленького раю, перед хатою, і злилася. А тут ще хлопець зі своєю «цьоткою». Такий високий, білозубий, з модним чубом, аж грає кариками своїх глибоких очей.
– Яка я тобі цьотка? – випросталася Ольга. – Йди своїй цьотці помагай, а мені не заступай сонця, – випалила, наче окропом облила парубка. Той, хіхікнувши, пішов, навіть не озирнувся. Аж біля самої хвіртки став, підняв прутика з землі та став ляскати ним по брамі, як мала дитина. А потім тихо, наче сам собі, мовив:
– Та я попрощатися прийшов…
Ольга того не чула. Думки крутилися в її голові, як нав’язливі мухи. Запав той Сашко в її душу і не знати яким боком там сидить. Їй тридцять сім вже минуло. Чоловік десь у світах пропадає. Його в селі так і прозвали – Іван гуляй-поле. Після весілля він не довго тішився молодою дружиною та подружнім життям, а за якогось пів року подався на заробітки. Офіційно вони не розлучені. Телефонує Іван рідко і то, щоб поцікавитися родиною, а грошей не надсилає. Ольга сама господарює у невеликій ошатній хатині та живе на скромну зарплатню бухгалтерки. Іванюки від них побудовані через дорогу. Це працьовита багатодітна сім’я, у якій Сашко наймолодший. Його брати та сестри вже подружені, а батьки старі та ще гожі. Ото Сашко став вчащати до Ольги зразу ж, як з армії прийшов. Коли в хаті нема чоловіка, то все щось ламається. То він і допомагав. Десь з пів року. І ніяк її не кликав. А то придумав собі – цьоткою обізвав.
Нагадував він Ользі Михайла – хлопця, який був її першим коханням, тому й не проганяла. Не раз чаювали разом, обговорювали сільські новини, сміялися. А коли залишався в неї чотирьохрічний племінник, то Сашко таке з ним витворяв, що малий додому потім не хотів йти. І бавився, і на плечах носив, і футбол ганяв, наче мала дитина. Ольга дивилася на них і ховала скупу сльозу – їй так хотілося материнського щастя, а воно було таким далеким і недосяжним, як саме небо.
Ольга закінчила роботу в саду і набравши два відра листя, рушила до смітника, що стояв на вулиці. Здалеку побачила Сашка, який стояв біля хвіртки. Чого б це він? То вже добрих двадцять хвилин минуло, як вона відчитала його. І що тепер, не вертатися ж назад?
- Що це зі мною? – взлилася сама на себе. – Та я ще на своєму подвір’ї боятися когось буду?
Вона зробила серйозно-заклопотаний вираз обличчя, і з високо піднятою головою, швидко пішла до брами, прямо на хлопця.
Той аж відскочив, наче то не сусідка, а танк який їхав. Ольга висипала сміття і, повертаючись, сказала:
– Чого стовбичиш? Йди вже, не хочу з порожніми відрами дорогу тобі переходити.
А сама зловила себе на думці, чому це Сашко, як завше, не підбіг до неї, не вихватив відер з рук та не допоміг. Глянувши, помітила, що не було вже веселості в його очах, які потускніли на блідому обличчі.
– Пані Олю, – сказав він приглушено, – я хотів цей день провести з вами. Завтра йду на війну…
Раїса ОБШАРСЬКА.
