Сила кохання

Сила кохання

Юля з Сергієм дружили ще зі школи. На уроки – разом, додому – теж разом. Зробивши домашнє завдання, виходили у двір, щоб покататися на велосипедах, на каруселях чи просто посидіти на лавочці.

Уже будучи старшокласниками, їм так само цікаво було разом проводити час.

– Якщо хлопець з дівчиною бачаться, як мінімум, п’ять разів на тиждень і разом проводять увесь свій вільний час – це не дружба, а кохання, – сказала одного разу Юлина мама.

Дівчина поки ще не знала, як трактувати це почуття, лише знала напевне – на світі є людина, якій може довірити усе найпотаємніше. Цією людиною – порадником, другом, без якого хвилини тягнулись годинами, був Сергій.

Весь його простір, усе навколо полягало у ній одній.

– Юлечко, вийди у двір. Маю щось важливе тобі сказати, – заінтригував по телефону Сергій.

Дівчина в ту ж мить стрімголов побігла вниз сходами. Перечепившись за трубу, що лежала на сходовій клітці, вона, наче у сповільнених кадрах кіно, побачила перед собою сходинку, що дедалі ближче ставала перед очима. Далі вона нічого не пам’ятала.

Прочекавши на Юлю десять хвилин, Сергій відчув небезпеку. Його Юля завжди була пунктуальною, особливо, коли мова йшла про щось важливе.

Коли відчинив вхідні двері її під’їзду, застиг на місці – на сходах нерухомо лежала вона – дівчина, якій він сьогодні вперше хотів зізнатися у коханні.

Швидка мчала до найближчої лікарні, Сергій, тримаючи Юлю за руку, безперервно шепотів молитву.

– Тільки б ти жила… тільки б ти жила… – не переставав повторювати. – Це я винен, я…

– Молодий юначе, не хвилюйтесь ви так, – заспокоював лікар швидкої. – Добре, що ви одразу зателефонували. Вірте, все буде добре.

Коли Юля прийшла до тями, Сергій сидів поруч.

– Сергійку, як добре, що ти поряд, – сказала вона, та враз змінилася на обличчі і в панічному страху закричала. – Я не можу поворухнути ногами, я їх не відчуваю…

Мама Юлі, яка, дізнавшись про лихо, якраз приїхала до лікарні, так і заціпеніла у дверях. Щойно почуте шокувало її.

– Лікарю, вона коли-небудь зможе ходити? – з острахом почути негативну відповідь запитала Софія, Юлина мати.

– Стовідсоткової гарантії вам не можу дати, – поважно говорив немолодий професор, якого викликали з профільної клініки. – Ми зробимо операції і все від нас залежне, щоб вона ходила. А решту залежить від вашої любові, терпіння і піклування.

Лікар мав рацію. Після вдалої операції дівчина і справді поступово почала відчувати свої ноги, однак до повного одужання було далеко. Необхідно було щодня, по декілька годин, робити відповідні вправи.

Мати, яка сама виховувала доньку, не могла залишити роботу – їй потрібно було віддавати чималі кошти, позичені на дороговартісну операцію.

– Доню, тітка Віра, моя двоюрідна сестра поживе деякий час з нами, допоможе тобі, – плачучи від безвиході і від думки, що не може постійно бути з донечкою, сказала мама.

– Якщо дозволите, я піклуватимусь про Юлю. Через мене це сталося і я її поставлю на ноги, – рішуче, по-дорослому заявив Сергій.

Юля його перебила:

– Тобі ж до вступних іспитів у виш потрібно готуватися.

– Без тебе мені нічого не треба. От почнеш ходити, а я у цьому анітрохи не сумніваюсь, тоді вступатимемо разом, – наполягав на своєму хлопець.

Щодня Сергій проводив час із коханою. Прогулянки на свіжому повітрі, інтенсивні вправи і постійна його опіка за короткий час зробили неймовірне.

Прийшовши на чергове обстеження, лікар був приємно вражений, сказав, що це просто диво за такий короткий проміжок часу повністю одужати.

Юля усміхнулася. Дива не сталося б, якби не її Сергійко і сила їхнього кохання.





Loading...




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares