Тарас Химич: «Доля Анни у фільмі – як України: вона виживе навіть у найскладніших умовах»

Тарас Химич: «Доля Анни у фільмі – як України: вона виживе навіть у найскладніших умовах»

Режисер унікальної української кінострічки розповів “Нашому ДНЮ”, що відбувається за лаштунками кіно, як реагують у Карпатах на енкаведистів, що мають знати про Україну іноземці й чому такі важливі історії простих людей.

Тарас Химич (в центрі) з акторами фільму
Тарас Химич (в центрі) з акторами фільму
“Грошей не було, ніхто не вірив. Це здавалося неможливим. Кому цікаво бачити просту людину? Але наше суспільство складається з таких простих людей. І тепер на Сході наші герої – прості хлопці чи жінки, які не були особливими, але вони зробили особливий внесок, стали історичними персонажами. Ми хотіли це показати”, – розповідає режисер фільму “Жива” Тарас Химич.

Українську стрічку, зняту за неймовірною історією з життя, презентували минулої середи в Тернополі. Режисеру в залі не вистачило місця – був аншлаг. Після показу глядачі довго аплодували стоячи і не відпускали зі сцени знімальну групу.

Ольга Комановська (Анна) і Ростислав Держипільський (Довбуш)
Ольга Комановська (Анна) і Ростислав Держипільський (Довбуш)

“Ви померти не можете, ми маємо зняти фільм”

Історія, розказана у фільмі, заснована на біографії простої жінки з Франківщини. Тарас Химич зустрів її у Надвірній, коли зі своєю знімальною групою їздив Карпатами, шукаючи героїв для своїх документальних кінострічок. Анні Попович у той день виповнилося 87 років. “Якщо хочеш справжню історію, приїжджай, розповім  свою”, – зауважила вона, коли режисер уже збирався йти. Слухаючи вражаючу сповідь Анни, Тарас зрозумів, що її потрібно екранізувати.

– Я їй одразу сказав – ви керівник нашого проекту, ви померти не можете, бо ми фільм хочемо зняти, – розповідає режисер. – Вона засміялась і каже – вам треба мільйон. Я відповів, що в нас нема мільйона. “А як ви знімете?”, – спитала вона. Кажу – ну підіть і помоліться, ви ж з Богом спілкуєтеся. Попросіть, щоб у нас був фільм.

Кіно почали знімати у 2012 році, до Майдану й подій на Сході. Але зйомки затягнулися на три роки: доводилося шукати кошти, а пізніше одного з акторів забрали в АТО. І так сталося, що історія Анни стала близькою та зрозумілою всім. Вона про людину, яка опиняється у вирі війни. Переживши репресії і поневіряння, жінка зуміла вижити там, де інші вмирали. Але головне у фільмі – не протистояння, а людські почуття, які роблять нас живими.

15

“Ми показали людяність. Що є система, а є люди”

У фільмі дія відбувається у 1949 році. У важкодоступних районах Карпат енкаведисти ведуть полювання на тих, хто примкнув до УПА. Молода Анна, рятуючись від переслідувань, потрапляє в табір повстанців, які відчайдушно чинили опір репресіям радянської влади. Несподівана облава змушує їх розділитись на малі відділи та втікати. Анна потрапляє у відділ командира Довбуша. Між ними спалахує кохання, яке забрала війна. Востаннє вони побачилися на допиті. Після цього Анна відбула 10 років каторги у таборах.

Тарас Химич розповів  зворушливу історію української дівчини, яка вижила в цьому страхітті й стала  сильнішою, не втратила доброти і людяності,  хоч могла зачаїти образу на весь білий світ, ставши  калікою. У найважчі моменти Анна рятувалася дивом уцілілою фотографією коханого – казала: витягне зі сховку, подивиться – і на душі світлішає.

Анну зіграла актриса фрінківського театру Ольга Комановська. Командира Довбуша – її колега, актор Ростислав Держипільський. Роль енкаведиста з садистськими нахилами дісталася ветерану АТО, колишньому бійцеві батальйону “Айдар” Володимиру Правосудову.

– Я за останні два роки дуже багато побачив. Був і за лінією фронту. Можливо, я і не грав, а показував те, що бачив, – зізнається він.

У фільмі немає поділу на чорне і біле. Іноді друзі зраджують, а вороги виявляють доброту й людяність.

– У житті, яке було тоді і яке в нас зараз, не було і немає чорного і білого, – каже Тарас Химич. – Енкаведисти могли бути дуже жорстокі, а були такі, які мали шанс змінитися. Ми показали людяність. Що є система, а є люди. Десь – нормальні, а десь – людські подоби. Це не пропагандистський фільм. Він показує складні події з точки зору людини, яка переживає, любить і в результаті робить висновок, чому все це з нею сталося. Завдяки складній історії краю ми всі стали істориками. Глядач може долучити себе до тієї історії, може себе побачити.

16

“Пішли чутки, що Янукович будує бункер у горах”

Знімали фільм в одному із наймальовничіших масивів Карпат – Горганах. Саме там справжня Анна зустріла Довбуша. Режисер розповідає, що для акторів це був великий плюс – не треба було уявляти, яке на вигляд місце, де відбуваються події. Натомість було складно фізично: щоб піднятися на вершину, треба було долати багатокілометрові переходи крутими схилами, куди жодним транспортом не потрапити. І погода там непередбачувана.

– Відбувалися різні казуси, – розповідає Тарас. – Найдраматичніша сцена – ми готуємося до зйомок, Ольга стоїть біля дерева і раптом починає сильно кричати. Виявилося, що вона стояла над гніздом диких бджіл, і вони всі мігрували їй під спідницю. Єдине, що потім вони з-під спідниці вилізли й почали кусати енкаведистів. Також був епізод, коли знімали загін радянських карателів. Всі у шапках-вушанках, з червоними зірочками – десь сорок чоловіків біжать по селу з автоматами. Серед місцевих знявся переполох, пішли чутки, що Янукович будує бункер в горах. До нас підійшла “Самооборона”. Добре, що серед перевдягнутих акторів був один місцевий, якого впізнали, й не довелося довго пояснювати, що відбувається.

17

“Не треба показувати, які ми круті”

Тарас Химич народився у Львові. Кінорежисуру вивчав у США. Працював там дизайнером. У 2001 році повернувся в Україну, де розпочав роботу над створенням музичних кліпів і фільмів. Кіно молодій Україні конче потрібне, вважає він.

– Я бачив, як американці у різний спосіб інтерпретують своє життя – у мистецтві, рекламі, – зауважує режисер. – Мені часто казали:  а що ти нам можеш показати з України? Нам не треба копії, чим цікава твоя країна? Це питання мене дуже хвилювало, і я розумію, що зараз потрібна в кіно відвертість. Не треба показувати, які ми круті. Просто – які ми є.

Анна Попович не побачила свою історію на великому екрані. Фільм вийшов у прокат у листопаді, коли її вже не було в живих. Дивлячись окремі епізоди, вона заново переживала все, що відбувалося, плакала разом з акторами і раділа.  “Жива” – це щось більше, ніж історико-драматичний фільм, – говорить режисер.

– Цей проект дає певні підстави для оптимізму. Доля цієї жінки у фільмі – як і України: вона виживе навіть в найскладніших умовах. Не те що виживе, вона переживе все і залишиться людиною, а країна залишиться країною, – коментує він.

Українську стрічку вже презентували на кінофестивалі в Каннах. Подивитись “Живу” тернополяни зможуть по 9 лютого у “Палаці Кіно”.

Автор

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *