Зимовий вечір спивав сльози. Спогади визирали з кожної щілини пам’яті… Вона перебирала старі листівки. Він завжди вітав її віршами. «Я шукав тебе тисячу літ. У міжчассі, міжсвітті, між тривог і доріг. Я бродив поміж веснами. Об літо надії палив. Осінь гоїла рани дощами… Серед заметілей тебе я зустрів. Білий світ вальсував під небесний оркестр. І сніжинки ставали сонцями…».
Колись він їй казав:
– У тебе душі надміру.
Тепер про неї кажуть:
– Душі немає…
…Улянин залицяльник був старшим за неї майже на двадцятку. А вона – дев’ятнадцятилітнє дівчисько. Вродливе, із звабливими ямочками на щоках, з небесно-синіми очима, із серцем, відкритим для кохання.
Денис був трохи фотографом, трохи поетом. А за фахом – історик. Робота й познайомила його зі студенткою Уляною.
Денис холостякував. Колись не вберіг своє кохання. Студентка з довгою русявою косою чимось нагадувала дівчину з юності. Подумав: може, це доля.
Уляні подобалась увага Дениса Володимировича. Згодом зрозуміла: закохалася. Ось тільки не наважувалася сказати про це вдома. Батько ще може зрозуміти. А мачуха… Якщо у світі існують відьми, то Уляна знала напевно: її мачуха Маргарита – одна з них.
Після смерті матері Маргарита почала обкручувати Уляниного батька. То краватку поправить. То про доньку запитає. То кине співчутливий погляд на вдівця…
Маргариті на роботі «приклеїли» прізвисько Мара. За те, що була жагучою брюнеткою з темними циганськими очима. І тяжко уживалася з людьми. Чоловікам Мара подобалася. Але вони її боялися. А жіноцтво Мару терпіти не могло. Казали: швидше Баба-Яга заміж вийде, аніж Мара.
І ось овдовів заступник шефа. Помада Мари стала ще яскравішою. Декольте – глибшим. Погляд – спокусливішим.
– Пропаде Петро Іванович, якщо Мара його обкрутить, – казали на роботі.
– А то, він не знає її вдачі…
Коли Петро почав зустрічатися з Маргаритою, співробітники винесли вердикт: причарувала відьма чоловіка. А як представляв майбутню «маму» Уляні, дівчина також подумала:
– Ну й, відьма…
Маргарита не намагалася завоювати симпатію Петрової доньки. Навпаки, при кожній нагоді штрикала колючим словом.
Уляна часто ходила на мамину могилу – посумувати і все розповісти. Їй здавалося, мама чує її. І ставало легше. От, тільки тато давно сюди не навідувався…
…Уляна запросила Дениса додому, знаючи, що батько з мачухою на роботі. Як на зло, Маргарита забула якісь папери. І…
Вродливий, статний гість одразу впав Маргариті в очі. Забувши, що потрібно повертатися на роботу, вона зголосилася заварити для Дениса чай «за особливим рецептом». І не забула розстебнути ще один ґудзик на своїй блузці. А на прощання «подарувала» таку спокусливу посмішку і неоднозначний погляд, що «трохи фотограф, трохи поет, а за фахом – історик» відчув себе водночас і в пеклі, і в раю. Дарма, що Маргарита старша за Дениса. Він уже подумки писав їй вірші…
Увечері Маргарита сказала чоловікові, що Уляна приводить у квартиру невідомо кого, замість того, аби бути в університеті. Петро «висповідав» доньку. А мачуха фантазувала наступну зустріч з Денисом…
…Уляна побачила їх випадково. У Денисовій автівці. Мачуха з її коханим пристрасно цілувалися. Вагалася: підійти, чи ні? Підійшла. Відкрила двері. Глянула на обох. Нічого не сказала. Пішла геть.
Їй було шкода батька. І себе. Денис перестав телефонувати. Навіть не вибачився. Читала рядки його останнього вірша – подарував листівку на день народження: «Доля пише поему, чисту, як сповідь, і запрошує тебе в мої сни…». Хотіла викинути Денисові вітання. Передумала…
Маргарита розповіла чоловікові про нове захоплення. І мовила:
– Я йду до Дениса. І йду з роботи.
Петро нетямився від цього одкровення. Просив прощення у покійної дружини і в Уляни. А в Уляниній душі зламалась якась деталька. Мабуть, та, що відповідає за віру і довіру. Стала жорстка й підозрілива. Їй здавалося, що в кожній людині живуть Маргарита і Денис, які можуть зрадити, обманути…
Петро прилаштував Уляну на гарне місце. Вона робила кар’єру, забувши про особисте. Невдовзі стала заступником в одному з поважних управлінь. Підлеглі її не любили. Називали сніговою королевою (їй про це донесли): вродлива, але холодна. Знали: знайти співчуття чи відпроситися з роботи у снігової королеви – майже марна справа. Сама ж довго затримувалась на роботі. Її ніхто не чекав, крім батька…
…Уляна завжди на Різдво навідувалась на мамину моглилу. Приносила кутю, щоб розговілася мамина душа. Ще з дитинства клала шматочки булки і яблука для птахів.
– На вулиці слизько, сніг падає. Може б ти не їхала своєю машиною на цвинтар, – радив простуджений батько. – Дороги так-сяк прогорнуті. Візьми таксі.
– Не хвилюйся, тату.
Ледве дісталася до цвинтаря. Назад було ще важче: зірвалася завірюха. Її автівка «висіла» на «хвості» у швидкої допомоги. Раптом «швидку» занесло і вона влетіла в кучугуру снігу. Уляна також зупинилася.
– Допоможіть, будь ласка! – постукав у вікно її автівки незнайомий чоловік. – Доньку веземо до лікарні. Температура висока. Задихається. А тут таке…
Лікарка, незнайомець і хворе дівча перемістились в Улянине авто. Машина ледве повзла засніженою дорогою.
– Мама ваша де? – запитала Уляна.
– В село поїхала. Вибратися не може. А тут таке… Якби хто знав… Настуні тільки п’ятий рік…
Наступного дня Уляна пішла до лікарні провідати дівчинку. Біля ліжка сидів батько маленької. Їй трішки стало легше.
– А ви хто? – тихо запитало дівчатко.
– Снігова королева.
– З казки?
– Авжеж.
– А де ваша чарівна паличка?
– Я… її загубила. В снігу…
Дівчинка усміхнулася, закрила очі і засопіла.
Настин батько провів Уляну на вулицю. Запитав, де працює.
– І серед чиновників добрі люди є, – мовив. – Дякую вам.
…В обідню пору в очікуванні ліфта зібралося чимало працівників. І Уляна серед них. Відчинилися двері, з кабіни вистрибнуло дівчатко і кинулося до Уляни:
– Снігова королева!
Услід за малою вийшли чоловік і жінка.
Уляниних підлеглих розібрала цікавість. Ліфт поїхав порожній. Дорослі дякували начальниці за чийсь порятунок. А дівча дістало з торбинки щось схоже на олівець. Простягнуло Уляні.
– Тато знайшов чарівну паличку. Ту, що ви загубили…
