Незряча дівчинка навчається у звичайній школі, пише вірші та виготовляє прикраси.
«Наш ДЕНЬ» вже писав про унікальний проект для допомоги незрячим людям, який започаткували у Тернопільській обласній універсальній бібліотеці разом із партнерами зі Львова. Його мета – створити першу в Україні дейзі-бібліотеку. Вона міститиме аудіо-книжки, озвучені в спеціальному сучасному форматі – дейзі, який особливо зручний для користувачів із вадами зору, оскільки має функцію навігації книжкою.
Заради учениці опанувала шрифт Брайля
Особливо мріє про таку бібіліотеку тернопільська школярка Марічка Галайда. Незряча дівчинка навчається уже четвертий рік у Тернопільській школі №16. Вона – єдина у Тернополі зважилася на такий крок. Хоч їй і рекомендували здобувати освіту вдома за індивідуальною програмою. Та здібна дівчинка і її наполегливі батьки не опустили руки і віддали доньку у звичайну школу.
Щоб Марічка в своєму рідному місті могла освоювати шкільну програму (адже найближчий спеціалізований заклад для незрячих діток 1-4 класів є у Львові – ред.), її вчителька Мирослава Киналь самостійно вивчила шрифт Брайля.
Зізнається, спершу хвилювалася, чи все вийде. Але вирішила спробувати допомогти дівчинці.
– Марічка чудово влилася в клас, – розповідає педагог. – Дівчинка активна, допитлива, у неї добре розвинене логічне мислення. Її полюбили однокласники і всіляко їй допомагають та переживають за неї.
Дівчинка сидить на уроках разом з дітками і сприймає інформацію на слух, а після їх закінчення – займається індивідуально українською та англійською мовами і математикою, адже для опанування цих предметів необхідно писати.
Шрифт Брайля Марічка освоїла ще до школи. Спершу у Березовиці його опанувала мама, а тоді навчила доньку. Тож педагог вирішила підтримати дівчинку і, щоб займатися з нею, теж вивчила цю техніку.
– Мама написала мені на листочку, як позначається кожна буква, і я приблизно за тиждень навчилася читати шрифтом Брайля, – розповідає Мирослава Петрівна. – Я переконана, що Марічка і надалі повинна навчатися у нас. Тут у неї багато друзів, вона в колективі, постійно спілкується з дітками, бере участь у різних культурних заходах. У неї гарні оцінки. Вона дуже старанна і відповідальна.
Щоб не навчатися за радянськими, підручники створювали власноруч
– Коли дівчинка тільки пішла до школи, підручників для неї не було зовсім, – розповідає Мирослава Петрівна. – Разом з мамою ми самі намагалися їх писати. Адже у першому класі нам дали букварик зі школи для незрячих у Березовиці, там ще були тексти про Леніна та Радянський союз. По ньому ми трохи тренувалися. А далі мама переписувала Марічці тексти з книг, за якими вчаться її однокласники. У такий спосіб створювали власні підручники. Лише у третьому класі нам видали підручник шрифтом Брайля, а цьогоріч знову даємо собі раду самі. Окрім навчальних книг, дівчинці не вистачає і паперу для незрячих. Тому однокласники збирають для дівчинки картонні обкладинки зошитів. На них вона пише контрольні та виконує домашні завдання.
Марічка дуже активна, цікава, оптимістична дівчинка. Вона пише вірші, любить співати, власноруч виготовляє прикраси з бісеру. Зараз готується до благодійного концерту. Вона поводиться, як її ровесники, і практично не відчуває, що чимось відрізняється від них, – додає Мирослава Петрівна. – Більше хвилюються за неї рідні.
– Спершу лікарі не сказали нам, що дитина не бачить, – розповідає про недугу дівчинки її мама пані Леся. – Марічка народилася семимісячною. Коли дитина лежала в кювезі, ймовірно, було передозування кисню і через це виникло відшарування сітківки. Ми лікували Марічку, але зір так і не змогли врятувати.
Пані Леся сподівається, що вдасться провести обстеження та хоча б трішки відновити зір, адже медицина не стоїть на місці, з`являются нові методики.
Марічка дуже наполеглива і сумлінна. Вона швидко схоплює інформацію і, що найважливіше, хоче вчитися. Та у її випадку на шляху до знань є досить значні перепони – відсутність книжок, висока ціна паперу для незрячих. Альтернативою є аудіо-підручники, які можна слухати на спеціальних пристроях. Однак, і їх обмаль. Координатори проекту роблять все для того, щоб створити якомога більше звукових книжок. Чекає на це і Марічка. З наступного навчального року вона переходить у п’ятий клас, до інших вчителів. Педагогів, які знають шрифт Брайля, у звичайних українських школах практично немає. Тож єдина надія на аудіопідручники. Дівчинка, її рідні та перша вчителька не планують здаватися і вірять, що їй вдасться закінчити школу, здобути освіту та знайти своє місце в житті. Адже, незважаючи на всі труднощі, швидше всього рамки та обмеження існують лише у наших головах. Якщо ж є прагнення і мрії, то їх обов`язково можна досягти.
Юля ТОМЧИШИН.
