То не вишенька, а наречена

То не вишенька, а наречена

Вже котру ніч Марта не може заснути: минуле знову приходить до неї у снах, у думках, які вужем перетискають їй горло, не дають дихати, стискають за серце. Не розуміла, чому саме тепер те, що сталося більше двох десятків літ, точить свіжою раною. Що б не робила, чи то в хаті, чи на господарці, повертає свій погляд туди, де закінчується межа між її і обійстям Ганни, де виросла і білопінно зацвіла вишенька. Ніхто її там не садив, тому ні Марта, ні Ганна не розуміли, звідки взялося це деревце. Хоча… Жевріє у душі Марти страшна здогадка: ця вишенька – не інакше, як якийсь знак, посланий їй згори, пересторога – покаятися за свій гріх, відкритися нарешті Господу. І Ганні…

Марта з Ганною дружили ще з дитинства, бо ж були однолітками, жили по-сусідству. Їх матері теж були нерозлучними подругами, тому жили, як одна сім’я, допомагали одна одній і на городі, і по господарству, залишали доньок, коли треба було відлучитися з дому. Мартусю з Ганнусею називали нерозлийводою. До пізнього вечора вони бували разом. Шили лялькам одяганки, малювали, підмітали подвір’я на обох обійстях, гралися у хованки. Одного разу Ганя вирішила сховатися на дерево, що росло біля криниці. Гілляка обламалася, і дівчинка впала на дашок криниці, сильно травмувавши ніжку. На крик дитини вибігла перелякана мати.

Ганнусю доставили до лікарні, де її прооперували. Лікування було тривалим, але невтішним – одна ніжка стала коротша. Серце матері краялося за дитиною, яка виростала справжньою красунею: великі карі очі під щіточкою густих довгих вій, лляне кучеряве волоссячко, а от ніжка… Ганнусі призначили групу інвалідності, однак хвороба не заважала дівчинці вчитися на «відмінно», бути активісткою у школі. Мала чудове сопрано, тому брала участь у найрізноманітніших конкурсах, звідки поверталася з почесним першим місцем. Скрізь і всюди була з нею Марта. Допоки вони подорослішали, і Марта уже з іншими дівчатами стала ходити до клубу на танці, бо Ганя навідріз відмовлялася іти разом з нею. Її нога… Марта розраджувала подругу, мовляв, тепер у моді повільні танці, які будуть їй під силу, але переконати Ганну не вдавалося…

Ганя заочно закінчила бухгалтерський факультет, стала працювати у сільській раді, а Марта, яка була неохоча до науки, далі вчитися не забажала. Влаштувалася на роботу нянечкою у дитсадок, вийшла заміж за вродливого хлопця Степана, який працював там завгоспом. Ганя раділа за подругу, однак з часом у ній часто стало боротися друге «я»: чому Степан, який давно приглянувся їй, не став її, Ганни, долею? Потім картала себе за такі думки. Їй слід змиритися. Сімейне щастя – не для неї, бо кому потрібна каліка. Яка свекруха захоче таку невістку?

Після смерті батьків Ганна збагнула – нічого страшнішого в житті нема від самотності.

– А ти – не соромся. Заходь до нас, як колись. Степан не буде проти. Він дуже добрий у мене, – якось мовила Марта.

Ганна знову зачастила до сусідки. Їй хотілося бачити Степана, милуватися його вродою, спритними рухами. Марта не була проти, якщо Ганні треба було щось допомогти. Сама відправляла чоловіка до неї. На обійсті ж завжди потрібна чоловіча рука.

Якось у Марти раптово взявся жар. Усю ніч трясло, як у пропасниці. На ранок Степан викликав «швидку», і Марту відвезли у стаціонар, де діагностували запалення легень.

Степан повернувся з райцентру понурий. Зайшов до Ганни.

– Це ті кляті мішки усе наробили, коли на річку прати їх понесла. Просив, благав – надворі криниця, підливатиму теплу воду – пери, скільки хочеш. Не послухала. Ні, на річці їй ліпше. А надворі ж холодно, вранці вже приморозки видзвонюють, – мовив крізь сльози.

Ганні вмить занило біля серця, вона ніколи не бачила, як плачуть чоловіки. Вона витерла рушником мокре Степанове обличчя і несподівано для себе самої – поцілувала кучеряву голову.

– Усе буде добре, Степанку, – лагідно мовила і враз стрепенулася: як вона могла поцілувати чужого чоловіка?

– Вибач, Степанку, я не хотіла… Вірніше, хотіла, бо жаль тебе, розумієш?

Степан не відповів, зірвався зі стільця і, вхопивши голову Гані у свої долоні, вп’явся губами у її уста.

Доки Марта була у лікарні, Степан щовечора спішив до Ганни. Його вабила ця миловидна, красива жінка, і він ніяк не міг збагнути, чому вона так і не вийшла заміж. Її каліцтво не заважало їй тримати невеличку господарку, поратися на городі й у квітнику. Одного дня у Степановій голові блискавкою спалахнула думка, якої злякався сам: уже десять літ минуло, як він одружився з Мартою, а вона так і не народила йому дитину, тож може Ганя погодиться втішити його нащадком?

Ганна не чекала такої пропозиції. Розплакалася, віднікувалася, але не змогла відірвати від себе його теплі руки, які понесли її, мов пір’їнку, на білосніжне ложе… Коли збагнула, що вагітна, не знала, що має чинити.

– Народжуй, а я поїду на заробітки, в Крим, на будову, колись вже побував там. Зароблю грошей і заберу тебе з дитиною до себе. Марті нічого казати не будемо, вона ще надто слабка, – сказав Степан, зрадівши гарній новині.

Марта не хотіла відпускати чоловіка на заробітки.

– Не одну ж тебе залишаю, Ганя поруч. Вона ні в чому тобі не відмовить, – Степан був категоричним.

Марта погідливо кивала головою, а сама заливалася слізьми. Коли вагітність Гані стала помітною, здогадка лезом запекла Марті по серцю:

– Скажи, це – Степан?

Ганна заперечила, вигадувала про якийсь роман на роботі, але Марта відчувала: Ганна каже неправду.

Ганя ж часто отримувала листи від Степана. За мовчання щедро платила листоноші. Він писав, що думає лише про неї і їх маля, що дуже щасливий, бо тепер має для кого жити. Ще трішки – і він забере її.

Та одного дня листоноша обминула її дім і, сумно глянувши на Ганну, що саме поралася на квітнику, зайшла на подвір’я Марти. За мить істеричний крик Марти розлетівся селом, розпинав небо, розривав душу: телеграма, яку принесла листоноша, сповістила страшну новину: Степан втопився у морі, і тіло його знайти не вдалося. Мов божевільна, прибігла до Ганни Марта, стала розціловувати Ганну, котра теж ніби закам’яніла.

– Нашого Степана більше нема! Чуєш, Ганю? Найстрашніше те, що навіть могилки його не буде, – безутішно ридала Марта.

Ганна не хотіла вірити, що Степана більше нема. Може, Степан навмисне щось придумав, і скоро їй надійде лист від нього, в якому він напише, де і коли зустрічатиме її.

Одного ранку після виснажливої безсонної ночі Ганна не могла встати з ліжка. Ноги були  наче ватяні. Сильний біль вогнем розпікав її всередині. Марта викликала «швидку», коли почула крик сусідки. Дівчинка народилася мертвою. І Ганна, яку ще залишили у лікарні, попросила Марту похоронити її дитя.

– Ти була права. Це Степанова донька. Але нема нам кого тепер ділити. Правда, Мартусю? – ридала Ганна.

Он як! У той час, коли Марта перебувала між життям і смертю, Ганна кохалася з її чоловіком! Тим, кого вона безмежно кохала, і донині гірко оплакує. Десь у глибині душі в Марти з’явилася злість, ненависть до цієї дитинки. Не буде у неї могилки! Нема її у Степана, то і в неї – не буде. І вона поховала тільце наприкінці межі, між її і Ганни обійстям, де ніхто нічого не садив. Той шмат землі просто пустував, зарісши травою.

Ганні ж сказала, що в горі забула, де поховала дитя. Не може оговтатись від тяжкої втрати. Ходить, як у тумані, геть усе з голови вилітає, на кожному кроці бачить Степана.

Ганна щодня ходила на кладовище шукати горбик свіжої землі. Якось повернулася в сльозах:

– Я знайшла могилку донечки. Уже хрест замовила. Квіточок насаджу.

Марта мало не зомліла від почутого, стала разом з Ганною ходити на кладовище.

Так збігло уже багато років. Чи покоїться хтось у тій могилці, яку Ганна доглядає, Марта не знала, ніхто, окрім них, туди не приходив. А от цьогоріч на тому місці, де поховала колись дитинку Гані, виросла вишенька. І знову нагадала Марті про її гріх. Може саме через цей гріх Марта так і не спізнала більше сімейного щастя? До Ганни ж пристав кілька років тому один удівець. Допомагає їй у всьому, разом до церкви ходять, донька його з онуками до них навідується. Шанобливо ставиться до неї, подарунки привозить. Ганна й собі сумку з домашніми продуктами їй приготує. Усе, як у гарній родині.

– Ти чула, Марто, про той клятий вірус, що покотився світом, косить людей, мов траву? Люди грішні стали, Господа не бояться. І це – кара небесна, аби люди покаялися, – недавно сказала Ганна.

І цими словами розрізала Марту на шматки. А нині уже зовсім прибила до землі, коли принесла жменьку дорогих цукерок, які донька її чоловіка привезла, і мовила:

– Восени пересадимо ту вишеньку ближче до подвір’я, щоб і тобі, і нам ягоди були.

Зойк вирвався з грудей Марти:

– Не треба! Колись я тобі усе розповім.

– Ти, бува, не захворіла, Марто? – не могла нічого збагнути Ганна. Змусила лягти її у ліжко.

Марта вбила собі у голову, що це – не вишенька, це донечка Степана і Ганни перекинулася у деревце і вдяглася у білосніжне весільне вбрання. Це – таки справді знак від Бога, і вона більше відтягувати не буде: увечері покличе до себе Ганну і виллє перед нею свою тяжку сповідь, цілуватиме руки, аби простила її неспасенний гріх. А поки що тихенько встане з ліжка, приклякне на коліна і вимолюватиме прощення перед образами. Вона упевнена: Господь милосердний, і він має її почути.

Марія МАЛІЦЬКА.

 

 

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"






Loading...



Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares