Веселка пила з річки воду. Барвистим містком стояла на фоні блакитного неба, що очистилося від хмар раптово, відразу після грози. І тиша стояла така, аж дзвеніла.
Тарас не міг відвести погляду від цієї чудодійної картини, але мусив. Він стояв у дозорі, спостерігаючи за ворожими позиціями.
– Кап! – задзвеніла маленька краплинка води. Така чиста, аж срібна, лише мигнула і впала у брудну воду, прямо біля ноги хлопця, що напівлежав у окопі. Вона змішалася з рудою від глини водою і стала такою ж, а може, й померла там, серед каламуті. Веселка блідла на очах. Кольори зникали, як марево і невдовзі щезли без сліду. В бінокль її розглядати було дивно, та не було часу, бо ж Тарас зосередився на горбках, що наче бархани жовтіли на видноколі. За ними був ворог. Три години спокою, це якась дивина. Напевно рашистів теж засліпила краса української природи, бо ж, зазвичай, в день по двадцять-тридцять обстрілів буває. Тоді і окопи засипає, і людей, та й без поранень не обходиться. Бійці чекають наказу про наступ з дня на день, а поки утримують позиції.
На зміну прийшов солдат із позивним «Ляля». Тарас неприязно глянув на цього білявого, голубоокого хлопця, що був красивим та ніжним, наче дівчина. Ця тендітність дратувала його, але доля зводила їх завжди разом.
– Все тихо? – запитав Максим.
А Тарас лишень кивнув головою і пішов окопом, передавши напарнику бінокль. Він просто почвалав, ледве підіймаючи важкі чоботи з в’язкого болота.
У бліндажі він мав пів години відпочинку. Перекусивши, влігся на саморобне ліжко і взяв телефон. Мережі не було, тому він став пролистувати світлини. Перед очима стали радісні моменти мирного життя, які тепер були наче десь потойбіч. Мама і тато – щасливі, усміхнені, сестричка Оля – пригортає їхнього котика Мурзика, зустріч з однокласниками, день народження…
– Як там вдома? – думав і пекло його біля серця. У них там своя війна, чому так має бути? Як так сталося? Якби він був вдома, то б цього не допустив…
Йому зателефонувала Оля і все розповіла:
– Наш тато знайшов собі дівчину з дитиною, а мама поїхала до Італії. Одним словом – вони розлучилися, – схлипнула сестра. Тарас тоді не повірив своїм вухам, не міг вимовити й слова.
– Як? Чому? – крутилося в голові. Він тут, на війні, знав ворога, розумів, як потрібно діяти, а в цій ситуації виявився безсилим. Гнівався на батька, шкодував маму та співчував сестрі, на очах якої все це відбувалося. А ще рік тому, вони ж усі разом посадили лавандове поле, будували плани, що зустрічатимуть перемогу тисячею лавандових букетів, які дівчата будуть дарувати героям-переможцям…
Відтоді він спілкувався лише з сестрою. Підтримував її, як міг. Вона ж іще мала, лише дев’ять класів закінчила, розумів, яка це велика травма для неї. З мамою Тарас не говорив, і навіть радів, бо ще не виносив у серці слів, як їй зарадити. А ось батькові вирішив сказати все в очі, що він думає про його ганебний вчинок. Наближалися три дні відпустки і Тарас уже складав у своїй голові план майбутньої важкої розмови з батьком.
– Мама з ним розлучилася, тому я хочу взяти її прізвище, – якось заявила Оля і цим вже зовсім засмутила Тараса.
– Але ж як? Він Тарас Шевченко і псевдо у нього «Кобзар», то не якесь там «Гнатів»…
Думки крутилися в голові і не давали спокою. Тарас пішов у дальній бліндаж, до інших солдатів, чистити зброю, аж тут перед ним намалювався «Ляля», що вже повернувся з позиції.
– Можна тебе, «Кобзар», на особисту розмову? – сказав якось приглушено, опустивши голову. Сказав і змовк, наче чогось боявся. Тарас глянув на Максима і зауважив, що той виголений, чистенький, в той час, коли усі бійці бороди позапускали.
– Через таких красунчиків і сім’ї розпадаються, і зрада у світі панує, – подумав, згадавши батька, який теж завжди молодився, а мама усе тягнула на своїх плечах.
– Слухаю тебе! – випалив і відійшов в бік.
– Я знаю, що лише тобі дали відпустку, прошу, дозволь нею скористатися замість тебе. Дуже треба! – сказав понуро Максим.
– То з якої радості? – аж крикнув Тарас. – У мене справи вдома – невідкладні. – Сказав аж до очей.
– То добре, забудь, – повернувся, щоб йти Максим. – Так і буде.
– Що буде? – не вгавав «Кобзар».
– Нічого не буде. Бабуся, яка мене зростила, бо я сирота, – запнувся хлопець. – Бомба в хату влучила, немає нічого… Вона дивом залишилася жива, але у важкому стані, не знаю скільки їй ще залишилося, хотів туди і назад, лише попрощатися…
– Ну, то… – але в «Лялі» задзвонив телефон. Повідомили, що старенька померла. На похорон він не просився, тому що прийшов наказ, щоб завтра іти у контрнаступ…
Раїса ОБШАРСЬКА.
