У свої двадцять сім Ігор Сахній пережив стільки, що у мирний час вистачило б не на одне людське життя. Він взяв у руки зброю, аби захистити рідну землю. Разом з товаришами пройшов Артемівськ, Волноваху, Сніжне, Слов’янськ. Його зупинив несподіваний мінометний обстріл зі сторони російського кордону. Тієї фатальної ночі життя Ігоря поділилося на до і після. Через поранення осколками боєць втратив зір. Тепер у нього розпочалася інша війна – боротьба за власне здоров’я та майбутнє.
Після госпіталів у Києві та Одесі хлопця направили в офтальмологічний санаторій «Барвінок» на Тернопільщину. Тут лікарі піклуються про його очі і намагаються зробити все, аби рани загоїлись. Адже лише після цього можна буде думати про те, як повернути Ігорю зір.
– Хіба ж для війни ми народжуємо дітей? – крізь сльози говорить згорьована мати Ольга Сахній. Відколи дізналася, що трапилось з Ігорем, не відходить від сина ні на мить. Відтепер вона – його очі. Допомагає, турбується про нього і щиро вірить, що все налагодиться і він ще побачить на власні очі мирне небо та іншу Україну.
Ігор народився у містечку Чернігівка Запорізької області. Тут навчався на будівельника. Служив на Івано-Франківщині ракетником. Після армії працював на Запорізькому тепловозоремонтному заводі. Його мобілізували у березні. Спершу стояв на блокпосту у Бердянську. Далі потрапив до 79-ї окремої аеромобільної бригади сухопутних військ Збройних Сил України.
Він оберігав материнське серце, телефонував двічі на день, казав, що стоїть у лісі під Херсоном, на охороні. Про те, що вже 25 травня він потрапив у самісіньке пекло війни, рідні навіть не здогадувалися. Слов’янськ, Артемівськ, Ямполь, Волноваха, Сніжне. Був помічником кулеметника.
Ігор скромний та неговіркий. Про страшну правду війни розповідає неохоче. На фронті пережив багато. А от поранення отримав, коли разом з хлопцями відпочивали після важкого дня. Підступно, вночі зі сторони російського кордону почався інтенсивний мінометний обстріл. Наші ж хлопці не мали права стріляти у відповідь. Пригадує, того фатального дня, у п’ятницю, одинадцятого липня, вперше з дня мобілізації він не подзвонив мамі. Вона, бабуся Анастасія Петрівна й дві Ігорових сестри, які мешкають з ними, дуже переживали. Самі його потурбувати, звісно, не наважувалися.
– Коли наступного дня Ігор зателефонував і сказав, що підвернув ногу і їде в госпіталь, ми зрозуміли: з ним трапилася біда,– розповідає пані Оля. – Ще й з чужого номера. Коли ми передзвонили на цей номер, з’ясувалося, що телефон йому дала фельдшер швидкої допомоги, яка супроводжувала поранених до літака. Вона й розповіла нам,що трапилось.
Коли Ігоря доправили до Київського центрального госпіталю, Ольга Степанівна поїхала до столиці. Увійшовши до палати, завмерла від побаченого. Вона просила у Бога, хоча б ноги були цілі, але не знала, що Ігор практично осліп, що в нього ушкоджене обличчя, численні шви. Крізь біль він намагався посміхатися, щоб заспокоїти матір. А по її щоках котилися сльози. Добре, що тоді не бачив її згорьованого обличчя.
Пані Ольга вдень і вночі сиділа поряд з сином. Вона була вражена допомогою і підтримкою волонтерів.
– Щодня вони навідували поранених у госпіталі, серед доброчинців збирали усе необхідне для кожного з тих, хто потребує допомоги, – розповідає жінка. – Вони дбали про ліки, їжу, просто підтримували і спілкувалися, придбали для родини путівку у санаторій, досі телефонують і розпитують, що потрібно.
Лікарі кажуть, що ситуація Ігоря непроста, однак є надія, що він зможе бачити. Щоправда для цього потрібне лікування за кордоном.
– Ігор вже переніс дві операції. Зараз ми робимо все для того, щоб очі загоїлися,– каже завідувач офтальмологічного відділення санаторію «Барвінок» Неля Мартинюк. – Далі перекладемо документи і надішлемо в клініки світу, які займаються такими випадками.
Пані Ольга сподівається, що зможе зібрати потрібні кошти. Жінка каже, що про такі речі, очевидно, повинна турбуватися держава, хоча, як показує досвід лікування її сина, усюди допомагають лише волонтери. Без цих безстрашних і самовідданих хлопців та дівчат і бійцям,і пораненим було б дуже важко.
Допомогти Ігорю Сахнію можна, переказавши кошти на картку ПАТ КБ
“Приватбанк” 5168 7572 5916 2578 на ім’я Ольги Степанівни
Сахній.
Після відвідин Ігоря та його матері відчувала біль і захоплення цими простими і водночас неймовірними людьми. Ігор стільки пережив,він вже другий місяць лікується, але у нього немає ненависті, злоби через те, що з ним трапилося. Він переживає за хлопців на Сході, телефонує їм, не чекає на допомогу держави, каже, що зараз всі сили треба направити на фронт, аби швидше перемогти ворога. Ігор вірить, що дуже скоро наступить мир, що він знову побачить сонце, небо і обличчя рідних. Він готовий боротися за своє життя, як боровся за нашу Україну.
Юля ТОМЧИШИН.
