Утікала за щастям, а щастя втікало від неї…

Утікала за щастям, а щастя втікало від неї…

Щастя – це птах, якого зловиш за хвоста, а він вирветься, залишивши в руках тільки пір’їнку. І ту вітер вкраде… Тепер Віра це знає.

…Дівчина була вродливою. Куди до неї тим артисткам розфарбованим, казали в селі. І зітхали водночас: якби Вірині батьки були живі. Вивчилася б. Може, й артисткою стала б. А Євгеня, так кликали Вірину тітку Євгенію, немає за що племінницю вчити. Своїх трьох дітей виховує.

Ще перед закінченням школи тітка почала гадати, за кого б то видати заміж Віру, аби одним ротом менше стало. Щоправда, дівчина про шлюб не думала. Їй би податися геть звідси, у світ, який дивиться із журналів звабливими фото великих міст. Одягнутися модно. Віра навіть вже на їхній райцентр згодна.

До райцентру десять хвилин їзди. Вона з тіткою на ринок молоко, сметану, сир возить. Мають постійну клієнтку – вишукана молода жінка купує лише в них продукти. Її парфуми, одяганки, манери запоморочують дівчині голову. Потай заглядає в маленьке люстерко, порівнює свою вроду з покупчинею. Вона, Віра, вродливіша…

…Вірині думки щодо життя навіть у райцентрі матеріалізувалися. Майже. Ігор жив у передмісті. У дитинстві хлопець скалічив ногу. Накульгував. Уже тридцятка на носі, а нареченої нема. Ніхто не хоче кульгавого Ігоря – так нарекли хлопця. Ігор був хорошим шевцем. І поремонтувати, і пошити взуття міг. Навіть з міста до нього приїжджали.

Євгеня знала Ігоревих батьків. Ті привозили на ринок яблука зі свого саду. Садок у Личків був розкішний. Вирішила звести племінницю з їхнім сином. Заради цього якось сама, без Віри, на ринок поїхала. Обережно завела мову з матір’ю хлопця. Проте жінка й без натяків усе зрозуміла.

– Чи погодиться Віра на це? Не палкою її ж під вінець гнати.

– А де подінеться? Щось я не бачу, аби кавалери сироті набридали. Проте звабити дівчисько кожен мастак. Не чекати ж, поки в запасці принесе. Віра все вміє робити. Господарку порає. Вчиться гарно, але кому це треба. От стане повнолітньою і…

Євгеня таки звела племінницю з Ігорем. Знала б вона, як Віра її за це ненавиділа. Як, зрештою, і чоловіка.

Не невістка годила свекрусі – навпаки. Ігор також був уважним і терпеливим до молодої дружини. Покохав її. Віра ж його соромилася. Біля нього вона така гарна, струнка. Сільські сороки перешіптувалися:

– Погнало ж дівку з якогось дива заміж за кульгавого. А вона, мов намальована…

Свекруха настояла, аби невістка закінчила курси продавців. Віра влаштувалася на роботу в магазині на околиці міста. Там часто зупинялися водії, аби щось купити. І якби один із них покликав її з собою в інше життя – була б не проти.

Такий знайшовся. Казимир жив у обласному центрі. Двічі розлучений. Часто їздив в сусідню область у відрядження. Трошки старший за Ігоря. Зате як гарно залицяється. Які компліменти каже. Подаруночки привозить. Закохалася по вуха. Була готова на все заради свого Казика.

– Я розлучуся з Ігорем, – сказала якось.

– Ні-ні, не треба. Спершу поживемо просто так, а тоді побачимо…

– Значить, утечу.

– Скажи своєму чоловікові, що… що на деякий час ідеш від нього. Не вистачало, аби тебе міліція шукала.

– На деякий час?

– Ну, це так… аби надурити. А потім…

Ігор чи не вперше побачив дружину веселою. Гадав, може, вона врешті покохала його. А, можливо, завагітніла. Та вранці наступного дня побачив записку: «Деякий час буду жити окремо. Не шукай мене».

В Ігоря нила покалічена нога. І душа. А Лички-старші хапалися за серце і не знали, як дивитися людям в очі.

Велике місто здавалося Вірі чарівною казкою. А Казик такий уважний. Їм так гарно і любо в його подарованій батьками квартирі.

Невдовзі Віра зрозуміла, що вагітна.

– Казику, в нас дитина буде.

– Ні, дорогенька, це не моя дитина. Це твого… А тому її краще позбутися.

– Твоє дитя, коханий, твоє…

Ігор розізлився. Шарпнув Віру з дивану. Поставив перед собою і мовив:

– Мама все влаштує. Це не моя дитина.

Вірі стало лячно. І до Ігоря повертатися не хотіла. Бо він також не повірить, що це його дитя. Певно, вже прокляли її Лички. Й убивати ненародженого малюка не хотіла.

Прошкувала вулицею. Надвечірнє місто продував холодний вітер. Голова йшла обертом від думок. Тепер чарівне місто видавалось їй байдужим і хижим. Чужим. Вона втікала сюди за щастям, а щастя втікало від неї…

Віра стояла на колінах перед Казимиром. Просила не страчувати дитини. Обіцяла «вибити» в чоловіка розлучення.

– Скоро прийде мама. Все вирішимо. Вона в лікарні працює.

Жінка суворо глянула на Віру. Потім про щось шепотілася з Казимиром на кухні. Син переконував, що наразі не хоче втрачати Віри. Але й чужої дитини не хоче. А тому – вихід один…

– Ми з батьком закриваємо очі, що ти сюди дівчат водиш. Але вагітну…

– Мамо, я ж не знав. Та й вона також лише щойно…

Жінка, на мить задумавшись, махнула рукою і зайшла до кімнати.

– Дурепо, в мого сина не може бути дітей, – мовила до Віри. – Тому й розлучився. Втямила?

– Я не вірю.

Під час аборту щось пішло не так. Почалася кровотеча. Віра потрапила в лікарню. Навідувалася Казимирова мама. Не для того, щоб пошкодувати. Хвилювалася, аби все благополучно закінчилося. Ігор прийшов лише раз.

– Мене скоро виписують. Але до повного виздоровлення, кажуть, треба почекати. Потрібен час. Я кохаю тебе, Казику, і заради тебе…

– Я приїду за тобою, – перебив. – А зараз у мене справи.

Приїхав Казимир за Вірою до лікарні аж надвечір. Але повіз не до своєї квартири. А туди, звідки забрав. Казка чарівного міста виявилася сумною. І короткою…

Уже майже стемніло, коли знесилена Віра ступила на подвір’я Личків. Ігор сидів на лавці. Він завжди чекав її…

– Ігоре, – тихо мовила.

– Не кажи нічого. Йди до хати.

Лички-старші аж зойкнули від вигляду своєї невістки.

Ігор виходжував зрадливу дружину. Цікавився, чия це була дитина.

– Не твоя, – кинула у відповідь.

Свекри мовчки терпіли сором заради єдиного сина.

Євгеня намагалася не потрапляти на очі сватам. Ті не влаштовували скандали після того, що трапилося, просто сказали:

– Не пара Віра з Ігорем. Не треба було їх зводити. Ви почали життя їй псувати, а ми на те пристали. Хотіли позбутися племінниці – позбулися. А ми не подумали, що може бути ось так…

…Віра навчилася плакати, щоб ніхто не бачив. Сльози скапували в душу. Особливо, коли до магазину, де тепер працювала, заходили мами з маленькими дітьми. Шукала схожість своєї дитини, яку не бачила, з чужими малюками. Уявляла свою дівчинку або хлопчика. Подумки розмовляла то з нею, то з ним. Каялася. Часом здавалося, що втрачає глузд. І ридала невидимими слізьми…

Чоловіки й далі кидали небайдужі погляди на симпатичну продавщицю. Але тепер її це зовсім не хвилювало. А Ігор справляв дружині гарні туфлі чи чобітки. Нічого не шкодував. Його Віра повинна виглядати чудово.

Лички-старші з усім змирилися. У цій сім’ї Віра не почула жодного слова докору.

…Першим залишив цей світ свекор. Невдовзі за ним – свекруха. Ігор ремонтував односельцям взуття і доглядав сад.

…У п’ятдесят Віра стала вдовою. В останній момент зізналася чоловікові в своєму гріху, що стратила їхню дитину. От лише не знає, чи почув Ігор. Чи був ще при свідості.

…Вона дбає про сад. Возить на ринок яблука – гріш якийсь капне. Сумує за Ігорем. Ніколи не думала, що почуватиметься самотньо без нелюбого чоловіка.

…Днями їй приснився дивний сон. Ігор тримав малюка. А вона запитувала в нього, куди потрапляють душі страчених, нехрещених дітей. Злякалася такого сновидіння.

У неділю поїхала до монастиря. Її там ніхто не знає. Не осудить. Там і запитає.

Неохрещені діти також отримають спасіння, відповів їй ченець. Бо в Господа до дітей – особливе ставлення. І порадив молитися.

Дорогою додому згадала слова свекра, який казав, що у птахів – душі дітей. Бо вони безневинні та найближче до Бога. І завжди восени на яблунях залишав трішки плодів. Для птаства. Тепер і вона буде так робити. Можливо, в якійсь пташині – душа її ненародженого малюка…

Ольга Чорна

журналіст, блогер, газета "Наш ДЕНЬ"





Loading...




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares