Єва заховала картини, подаровані Миколою, у дерев’яному ящику на горищі. Колись у таких слали посилки. Є тут і кілька її портретів… Один із них помістила у рамку й повісила у вітальні. Але нетверезий Дмитро, чоловік, розтрощив скло й пошматував малюнок. Він досі ревнує Єву до Миколи.
…Микола давненько не був у рідних краях. Він звик до життя в американському мегаполісі. І до того, що його тепер кличуть Ніком, а не Миколою. Проте подорож на вітцівщину, зустріч з батьками, завжди приємно бентежила. А ще треба провідати тітку Дарку. І дуже хотів би заскочити до села, де живе Єва.
Вона відштовнула його. А її батьки сказали Миколі в очі, мовляв, Єві потрібний нормальний наречений – будівельник чи водій, а не художник. Бо хіба з тієї професії може бути якесь пуття? Заробітки? Господарку треба пильнувати, то й статки будуть. І не відпустять вони свою пізню доньку-одиначку до міста.
Дві товсті коси, каштанові очі, тоненька постава, гарненьке, миле личко – такою колись була Єва, до якої Микола поспішав з сусіднього села на побачення, коли приїжджав до тітки на гостину. Яку безтямно кохав. «Ти б відпочив з дороги, виспався, – казала тітка Дарка. – Нікуди твоя любов не втече». Втекла…
…Чужа земля і рідні обереги. Святе і вічне. Вічне і святе. На іншому кінці планети Микола-Нік творить дивну мелодію на мольберті. Розсипає невидимі звуки і оживляє їх легким порухом пензля. Із чорного та білого вибудовує світ, який давно залишив. До болю знайомий і незнайомий. До банальності простий і складний. Його запитують, чому своє минуле змальовує лише в двох тонах. Сам не знає. Так лягає на душу…
…Космос. Музика. Призахідне сонце, що купається в безмежжі океану. Розхристані вітрами прерії Дикого Заходу. Височенні кактуси, що колять циганськими голками небо… Барвисті картини з гірчинкою смутку, який може «прочитати» лише той, хто вміє бачити серцем. Таким змальовує американський художник Микола-Нік свій теперішній світ… Його роботи популярні. І коштують недешево…
…Єва назбирала більше десятка мішків картоплі. Сьогодні знову доведеться просити сусіда Юрка, аби завіз урожай з поля додому. Дмитро, як і вчора, перечепився в кнайпі через чарку. Втопив у горілці своє і її, Євине, життя. А казала ж колись ліпша подруга Ліда: «Євко, не залишай Миколу, бо пошкодуєш…»
А як гарно умів розповідати про все Микола! І про море, якого Єва так і в очі не бачила. І про своє місто. І про кохання до неї.
Від Дмитра вже давно не те, що доброго, а й тверезого слова не чула. Доньки соромляться батька. А коли поставив Єві чергового синця під око, старша запитала: «Мамо, де ти таке… відкопала?»
…Батько запросив молодого ветеринара в гості. Насправді ж, аби познайомити з Євою. Дмитро – родом із сусіднього району. Оселився на квартирі в одинокої баби Зоськи. Дівчина сподобалася Дмитрові одразу. Невдовзі селом пішли чутки: ветеринар на Євку запав.
Ліда вступала у педагогічне училище. Кликала Єву: «Залишай консервний завод. Хіба ти не гідна чогось ліпшого? Зрештою, можна й заочно вчитися». Не послухала тоді подруги. А тепер – ні освіти, ні заводу…
– Тітка сказала, ти збираєшся заміж. Це правда, Єво? – запитав Микола.
– Правда.
– Я кохаю тебе. Я дуже кохаю тебе. Твої батьки помиляються, коли думають, що художники голі-босі. Я буду багато працювати. Заробляти. Зрештою, моя сім’я не бідна. І Ліда добре каже: тобі треба вчитися.
– Дмитро наступного тижня прийде на заручини.
– Ні!.. Ти ж кохаєш мене. Кохала…
Хотів обійняти Єву. Вона його легенько відштовхнула:
– Іди додому. І не тримай на мене зла. Батько завжди казав: ми з тобою – не пара.
– Тобто, я тобі – не пара.
– Іди, Миколо…
…Євине щастя тривало доти, поки Дмитро не почав заглядати до пляшки. Якось вдалося випровадити чоловіка на роботу за кордон. Працював рік. Але майже всі гроші, які привіз – пропив.
…Тітка Дарка розповідала: Микола виїхав до Америки. Все у нього гаразд. Хвалилася: талант племінника оцінили за океаном.
Єва нишком плакала, коли до неї доходили ці чутки. Потай переглядала Миколові картини. І шкодувала, що нема вороття назад.
…Микола приїхав до тітки у вересневий погожий день. Він любив ранню осінь. Картопляні дими, які водить вітер полями, а вечорами і ранками, наче втомлені старці, вони сідають спочити біля річки. Молоде бабине літо, що ховається у розкішному тітчиному квітнику. Садок із грушево-яблучним ароматом. Кортіло взяти до рук пензля й малювати осінні красоти. Але то тітка про щось розпитує чи розповідає, то сусіди в гості приходять…
Наважився запитати про Єву. Тітка сплеснула руками:
– Синочку, то вже не та Єва! Дімка її спився. Двом донькам сама раду мусить давати. Батьки старі й немічні. Заводу вже нема. В сільській школі на кухні тепер працює. Маю гріх: таїла на Єву образу за тебе. А тепер шкода її. Така слічна дівчина була!
Під вечір Микола поїхав до сусіднього села. Зупинив авто неподалік Євиного обійстя. За тонованими вікнами його годі було розгледіти.
Біля воріт зупинилися коні. З воза зістрибнула жінка у білій легкій хустинці, зав’язаній «під молодичку». Разом із якимсь парубком почала стягувати тяжкі мішки. Один розв’язався. Картопля розсипалися. Когось гукнула. Прибігли дівчата. Зібрали картоплю. Жінка зняла хустину. Витерла нею втомлене обличчя. Вітер розвіяв коротке волосся. Єва видалася Миколі знайомою незнайомкою.
Дівчата пішли на подвір’я. Микола завів авто, поволі рушив, пригальмував біля Єви.
– Добрий вечір. Впізнаєш мене, Єво?
Вона кинула стривожений погляд на дорогу, на подвір’я, на нього. Зрозумів: не хоче, аби хтось із домашніх бачив, що розмовляє з ним.
– Добрий вечір, – голос тремтів від хвилювання. – Ти майже не змінився. А я… в селі роботи багато.
Єва сховала напрацьовані руки в кишені ситцевої сукенки.
– Давно прилетів? Як живеш?
– У мене все добре. Дякую. Прилетів недавно. Це – твої доньки?
Кивнула головою. Усміхнулася.
На сусідній вулиці хтось п’яно затягнув: «Прив’язали Галю до сосни косою…» Єва змінилася на обличчі.
– Їдь, Миколо. Прошу тебе.
Ледве тримаючись на ногах, повертався додому Дмитро.
…- Нік, друже – це фантастична картина, – не приховував емоцій Джейкоб, також художник. – Хто ця прекрасна молода леді? І ця сумна жінка? О, вони схожі!
…Повернувшись до свого мегаполіса, Микола одразу взявся писати цю картину. Дівчина-красуня дивиться у дзеркало. Зваблива. Наївно-спокуслива. Щось біблейське у виразі обличчя. Довге волосся. Каштанові очі. Але бачить не своє відображення, а втомлену, розгублену жінку. Із сумними, як світ, очима. Вони схожі і… різні.
Він назвав картину: «Єва».
Ольга ЧОРНА.
